Людмила відчула, як усередині неї щось клацнуло. Не гнів, не образа. Щось інше, холодне і спокійне. Вона дивилася на чоловіка, який навіть не спробував її вислухати, і на свекруху з блискучими від передчуття скандалу очима.
— Зінаїда Іванівна знайшла мої гроші. У моїй сумці. У моїй спальні, яку ви в мене відібрали. Олегу, ці гроші мої. Тільки мої.
— Нічого особистого в шлюбі не буває, — гримнув чоловік. — Все спільне. А ти приховала. Ми могли б зробити ремонт. Могли б мамі допомогти. А ти ховаєш.
— Могли б мамі допомогти, — тихо повторила Людмила. — Ось як. Одразу все зрозуміло.
— Ну звісно, — Зінаїда Іванівна зробила крок уперед. — У мене нічого немає. Живу у вас на шиї. А в невістки грошенята завалялися.
— Йдемо в банк, — рішуче сказав Олег. — Мамо, одягайся. Зараз же підемо й оформимо вклад на твоє ім’я. Щоб не пропали і щоб відсотки капали.
— Правильно, синку, — свекруха задріботіла в коридор.
Людмила стояла й дивилася, як чоловік натягує куртку. Як свекруха накидає на плечі дорогоцінну шаль. Як вони, переглядаючись, забирають сумку з грошима і прямують до дверей.
— Ви серйозно? — запитала вона.
— Ще й як серйозно. — Олег навіть не обернувся. — Досить секретів. Повертайся до свого салату.
Двері зачинилися. Людмила залишилася одна на кухні. Варена морква остигала на дошці, майонез стояв на столі. Ковбаса чекала своєї черги.
І вона розсміялася. Розсміялася так, що сльози потекли по щоках. Не від горя, а від полегшення і від абсурду того, що відбувається.
Повернулася до салату, взяла ніж і продовжила різати. Нарізала моркву, картоплю, огірки. Змішала, заправила майонезом. Прибрала в холодильник. Поставила чайник. Сіла за стіл і налила собі чаю.
Час минав. Минуло десять хвилин. П’ятнадцять, двадцять. Телефон вибухнув дзвінком. Олег кричав так, що динамік тріщав.
— Людмило, що за фальшивки? Ти розумієш, що ти зробила? У банку сказали, що це ігрові гроші! Сувенірні! Вони реготали з нас! Мама ледь не знепритомніла. Ти знущаєшся?
Людмила зробила ковток чаю. Гарячий, солодкий, правильний…
