— Як ти смієш! — Зінаїда Іванівна схопилася за серце. — Я твоєму чоловікові мати! І саме тому я терплю третій місяць.
— Але всьому є межа, — відрізала Людмила. — Зінаїдо Іванівно, завтра ви їдете дивитися квартири, які вам пропонують. Вибирайте будь-яку. А якщо відмовитеся, знімайте житло. Я дам на перший місяць. Але з цієї квартири ви з’їжджаєте.
— Олегу! — завила свекруха. — Ти чуєш, як вона зі мною?
Олег стояв посеред кімнати мовчки. На обличчі читалася розгубленість. Він чекав, що дружина виправдовуватиметься, плакатиме, проситиме вибачення. Але Людмила сиділа спокійно, з прямою спиною, і дивилася на нього твердо.
— Людо… — почав він тихіше. — Навіщо так? Мама справді потребує турботи, поваги…
— Але не в тому, щоб за її рахунок руйнували чужу сім’ю. Олегу, я втомилася. Втомилася спати на дивані у своїй квартирі. Втомилася від того, що мене не чують. Втомилася бути винною в усьому. Сьогоднішній день показав усе. Ти навіть не запитав, звідки гроші. Ти одразу звинуватив. І одразу вирішив їх забрати.
— Я думав…
— Ти не думав. Ти послухав маму, як завжди.
Зінаїда Іванівна зацьковано дивилася то на сина, то на невістку. Її тріумф розсипався, і тепер вона зрозуміла, що перегнула.
— Добре. Я погарячкувала, — пробурмотіла вона. — Але не зі зла. Я подумала, що це щось незаконне. Ось і…
— І вирішили привласнити? — Людмила посміхнулася. — Логічно.
Олег опустився на диван поруч із дружиною.
— Людко, пробач, я справді погарячкував. Не подумав. Ти маєш рацію. Треба було спочатку поговорити. Треба було взагалі не лізти в мої речі.
— Так, і це теж…
