Олег, людина діла, спустився вниз з ломом і потужним ліхтарем. Він довго і прискіпливо вивчав кладку, шкрябаючи ножем по старих швах. «Це не наші шістдесяті роки, Олено. Це на кілька століть старше, якщо не більше», — зробив висновок він з дивною, суто діловою стриманістю.
Його вроджена обережність («Це археологія, чіпати не можна») розбилася об її азарт («Ми ж тільки подивимося одним оком!»). Він поступився, як поступався завжди, коли її очі спалахували таким живим вогнем.
Камені піддавалися важко, з глухим, незадоволеним стогоном. Коли отвір став розміром з відро, з чорної порожнечі війнуло таким могильним холодом і затхлістю, що Олена інстинктивно відсахнулася.
Промінь ліхтарика вихопив із темряви склепінчасту стелю, складену з немислимою для сільського будинку майстерністю.
Це була справжня кам’яна келія, прихована під землею. У її центрі, як у самому серці, стояла скриня, стягнута почорнілими від часу залізними смугами. А біля стіни, у неприродній, скорченій позі, лежали людські кістки.
Череп дивився на них порожніми очницями, і ця порожнеча здавалася уважнішою за будь-який живий погляд. Повітря вирвалося з Олени беззвучним, переляканим стогоном. Олег мовчки затулив її собою, його спина помітно напружилася…
