Господар ресторану підняв на неї очі й одразу їх опустив.
— А що казати? Мабуть, доповіли вже на вході. — Він махнув рукою.
Ганна присіла без запрошення. Вони давно вже були в таких стосунках, що питати дозволу на такі дрібниці було не потрібно. Микита Михайлович теж частенько заходив до неї на кухню — чай пив, заважав працювати своєю балаканиною.
— Микито, що сталося, га? Ти ж уже два роки не грав.
Він дістав цигарку, закурив.
— Ганно, та ось сам не знаю. Такий я дурень. І що тепер? А нічого. Увечері приїде той, хто виграв.
— І ти нічого не намагатимешся зробити?
— У мене немає таких грошей. Віддавати треба швидко. Навіть не спробую. Я…
Ганна встала. Розуміла, що Микита Михайлович теж переживає, але коли він у такому пригніченому настрої, розмовляти з ним марно. Вона вирушила на кухню і взялася за свою звичайну роботу. Улюблена справа завжди заспокоювала її. Вона не боялася нового господаря і якихось там змін, бо знала: такими кухарями, як вона, не розкидаються. Микиту було шкода, хотілося допомогти, але вона чудово розуміла, що допомогти нічим не зможе. Зрештою, він сам вирішив, що буде саме так, а не інакше.
День тягнувся. Сьогодні навіть народу наче було мало. Ганна кілька разів заглядала до Микити Михайловича, але він сидів, дивлячись в одну точку; здавалося, що спав з розплющеними очима. Вона тільки зітхала. Якщо розібратися, у Микити нічого в житті й не було, крім цього ресторану. Дружина покинула. Прожили всього кілька років, дітей народити не встигли. Ось так і жив. Були, напевно, якісь у нього жінки, але Ганна про них нічого не знала. А от якби в нього справжнє кохання було, та він би заради неї…
Ганна Семенівна почула шум. О, схоже, новий господар з’явився. Вона вийшла в коридор. Ну так і є. Молодий, років тридцяти, весь такий блатний, з компанією таких самих, як він сам.
— Ну що, не чекали? Радійте… Я перетворю ваш запліснявілий заклад на те, що зараз модно.
Офіціантки стиснулися по кутках. Микита вийшов з кабінету і з тугою подивився на нового власника. Той підійшов до Микити Михайловича…
