— Ну що, вранці підпишемо папери, а зараз усі вільні. Відзначати будемо.
Ганна Семенівна дивилася на нього і зрозуміти не могла, він жартує чи цілком серйозно. Молодий чоловік вп’явся в неї поглядом.
— А ми хто?
— А ми — шеф-кухар.
Він розсміявся.
— Все, бабусю, час пенсіонерів закінчився, можеш бути вільна. Тепер тут молоді рулитимуть.
Ганна Семенівна спалахнула. Її, в її сорок шість, ще ніхто «бабусею» не називав. А щоб її, шеф-кухаря, ось так виставляли з роботи… Вона мовчки зняла фартух, ковпак, запустила ним у нового господаря і рушила до виходу. Навіть не подумала, що в неї з собою тільки телефон. І сумочка теж залишилася на кухні. Вона мигцем глянула на Микиту, коли проходила повз, і побачила, що він білий як полотно.
Ганна відвернулася. Заплакала тільки тоді, коли зрозуміла, що ключів від квартири немає. Наревілася. Заглянула до сусідки, у якої завжди лежав запасний комплект.
— Ганнусю, сталося щось?
Ганна Семенівна махнула рукою.
— Звільнили.
— Як звільнили? Хто? — Сусідка навіть сторопіла.
— Новий господар ресторану.
Вдома впала на диван. Ще поплакала, непомітно заснула. Спала недовго, всього годину, а може, й того менше. Встала, пройшлася по квартирі. У такий час вона завжди перебувала в ресторані, і сидіти тут, у квартирі, було незвично. Довго думати не стала, натягнула джинси, куртку. Ох, давно ж вона не гуляла нічним містом.
Пройшлася по набережній, потім по парку. Місто не спало. Гуляючих було багато — всі хотіли насолодитися останніми теплими вечорами перед осінніми холодами. А потім ноги самі понесли її до ресторану. Напевно, гуляє там ще новий господар. Ну, вона хоч речі свої забере…
