Надія посміхнулася.
— Цьому не можна навчити. Це приходить само, коли слухаєш своє серце і не боїшся вірити в те, що воно говорить.
У першу річницю Київської конференції селище влаштувало свято. Вже не скромне чаювання, а справжній фестиваль. Приїхали гості з інших регіонів, журналісти, чиновники. Був концерт, ярмарок, виставка виробів майстерні «Щит».
Надія виступала з невеликою промовою. Стояла на сцені, вже не хвилюючись, як раніше. І дивилася на людей, які зібралися її послухати.
— Дорогі друзі, три роки тому я була самотньою жінкою, яку вважали божевільною. Сьогодні я оточена родиною, друзями, однодумцями. Що змінилося? Не я. Я залишилася тією ж Надією, яка вірить своїм снам і слухає своє серце. Змінилися обставини. Життя довело, що я мала рацію.
Вона помовчала.
— Але знаєте що? Я б не хотіла, щоб для доказу правоти була потрібна буря. Я б хотіла, щоб люди вчилися вірити один одному раніше, до того, як прийде біда. Вірити не тому, що хтось уже перевірив і підтвердив, а просто тому, що людина поруч, чесна і щира.
Вона подивилася на Зінаїду в першому ряду — ту саму, яка колись називала її божевільною.
— Зіно, пам’ятаєш, як ти прийшла до мене три роки тому? Сварилася на кілки, вимагала пояснень.
Зінаїда почервоніла, але кивнула.
— Я на тебе не ображаюся. Ти вчинила так, як вчинила б будь-яка нормальна людина. Але давай домовимося, всі разом, що наступного разу, коли хтось із нас зробить щось дивне, ми спочатку запитаємо «чому?», а потім уже будемо судити. Домовилися?
— Домовилися! — крикнув хтось із натовпу.
— Домовилися! — підхопили інші.
Надія посміхнулася.
— Ось і добре. А тепер давайте святкувати.
Увечері, коли гості розійшлися і свято закінчилося, Надія сиділа на ґанку свого будинку. Того самого, який вони з Михайлом будували колода до колоди. На даху гордо височіли кілки, потемнілі від часу, але міцні. Сонце сідало за гори, забарвлюючи небо в рожеві та золоті тони. Вітер, легкий, літній, перебирав кілки, і вони видавали тихий мелодійний звук. Не грізний, як під час бурі, а ніжний, майже колисковий.
Віра вийшла з дому і сіла поруч.
— Мамо, про що думаєш?
— Про життя. Про те, як дивно воно складається.
— Дивно? Це погано?
— Ні, дивно — це цікаво. Хто б міг подумати, що мої кошмари перетворяться на все це?
Вона обвела рукою двір, дім, селище за парканом.
— Михайло б пишався.
— Пишався б. Він завжди в тебе вірив. І ти тепер віриш.
— Вірю, мамо. Давно вже вірю.
Вони сиділи мовчки, дивлячись на захід сонця. Потім Віра запитала:
— Мамо, а тобі ще сняться сни?
