— Знаю. Він відбуває термін в іншій колонії. Намагався кілька разів подати апеляцію, але безуспішно. Докази занадто вагомі.
— Я ненавиджу його, — прошепотіла Олена. — Він втягнув мене в це. Обіцяв, що все буде легко і безпечно. А в підсумку — 20 років в’язниці.
— Не перекладай провину, — сказав Олександр жорстко. — Ти сама прийняла рішення. Сама брала участь у цьому. Леньов винен, але і ти винна не менше.
Олена кивнула, опустивши голову.
— Ти правий. Я знаю.
Вони помовчали. Тиша була важкою, наповненою спогадами і жалем.
— Я не буду приїжджати більше, — сказав Олександр. — Це наша остання зустріч. Я хочу закрити цей розділ. Жити далі, не озираючись на минуле.
— Я розумію. — Олена встала. — Прощавай, Олександре. Будь щасливий. Ти заслужив це.
— Прощавай, Олено.
Він вийшов з колонії й сів у машину. Довго сидів, дивлячись у вікно. Ця зустріч була потрібна. Потрібна, щоб остаточно відпустити той біль, який жив у ньому п’ять років. Тепер він вільний. Вільний від минулого, від зради, від злості.
Повернувшись додому, Олександр обійняв Вероніку, яка зустріла його в передпокої.
— Як справи, тату? — запитала вона.
— Все добре, — відповів він і посміхнувся. — Все дуже добре.
Увечері вони сиділи втрьох: Олександр, Вероніка та Ольга — на терасі, спостерігаючи захід сонця. Небо забарвилося у відтінки помаранчевого і рожевого, сонце повільно сідало за горизонт.
— Знаєш, — сказала Вероніка задумливо, — коли мені було сім років, я дуже боялася підходити до тебе з тією пляшечкою. Думала, ти не повіриш. Або розсердишся.
— Але ти підійшла. — Олександр узяв її за руку. — Тому що ти смілива. І завдяки твоїй сміливості ми тепер разом.
— Я люблю тебе, тату.
— І я тебе люблю, доню.
Ольга дивилася на них і посміхалася. Її очі блищали від щасливих сліз.
— Дякую вам, — сказала вона тихо. — За те, що подарували нам це життя.
— Це ви подарували мені життя, — відповів Олександр. — Ваша дочка врятувала мене. А ви виховали її такою сміливою і доброю.
Вони сиділи в тиші, слухаючи, як співають вечірні птахи, як шелестить листя дерев. Це була їхня сім’я. Не ідеальна, не звичайна, але справжня. Побудована на довірі, сміливості та любові.
Олександр згадав той ранок шість років тому, коли семирічна Вероніка підійшла до нього з пляшечкою. Тоді його життя висіло на волосині. Тоді він був приречений. Але ця маленька дівчинка змінила все. Вона подарувала йому не просто можливість ходити. Вона подарувала йому майбутнє. Сім’ю. Щастя.
І це було безцінно.
Сонце сховалося за горизонтом, небо потемніло. Загорілися перші зірки. Олександр дивився на них і думав про те, яка крихка є життя. Як один вчинок може змінити все. Як сміливість маленької дитини може врятувати дорослу людину.
— Ходімо вечеряти, — сказала Ольга, встаючи. — Я приготувала твоє улюблене, Вероніко.
Вони пішли в будинок, залишивши терасу, освітлену місячним світлом. І в цьому світлі, в цій тиші відчувалася правда. Зло покаране, добро винагороджене, справедливість перемогла. А ціна істини — це сміливість однієї маленької дівчинки, яка наважилася сказати правду, незважаючи на страх. І ця ціна виявилася порятунком для всіх.
