Дівчинка завжди була ввічливою і тихою, але зазвичай не заходила на кухню, коли він снідав. Вероніка мовчки підійшла ближче. Її маленькі ніжки в потертих домашніх капцях майже беззвучно ступали по плитці.
Вона зупинилася поруч з його візком і підняла голову. В її очах читалася рішучість, абсолютно не дитяча.
— Олександре Вікторовичу, — почала вона тихо, але твердо. — Додайте мамі зарплату, а я скажу, чому ваші ніжки не працюють.
Олександр застиг. Ложка зависла в повітрі. Він втупився в семирічну дівчинку, не вірячи своїм вухам. Що вона сказала? Серце забилося швидше. Якась дитяча гра?
Фантазія? Але обличчя Вероніки було абсолютно серйозним.
— Що? Що ти маєш на увазі? — видавив він, стримуючи хвилю емоцій. Здивування, надія, недовіра — все змішалося в ньому.
Вероніка не відводила погляду. Її маленькі пальці стиснулися в кулачки.
— Додайте мамі зарплату. І я розповім, — повторила вона повільно, чітко вимовляючи кожне слово.
Олександр подивився на неї уважніше. Це не була гра. Дівчинка знала щось важливе. Щось таке, що змусило її, семирічну дитину, піти на такий крок. Скільки сміливості потрібно, щоб підійти до господаря будинку з такою пропозицією? Тисячі думок промайнули в його голові за секунду.
Лікарі казали: пошкодження незворотні. П’ять років він провів у візку. Спробував усе: від традиційної медицини до альтернативних методів.
Що може знати дитина? І до чого тут зарплата її матері? Але щось в очах Вероніки змусило його кивнути. Повільно, майже несвідомо. Дівчинка права в одному: Ольга працює багато, за невеликі гроші.
Підвищення їй не завадить. Побачивши його кивок, Вероніка засунула руку в кишеню своєї сукні. Олександр стежив за кожним її рухом, затамувавши подих.
Дівчинка дістала маленьку скляну пляшечку з безбарвною рідиною. Пляшечка була майже порожньою. На дні залишалося кілька крапель.
Вона простягнула її Олександру тремтячою рукою.
— Це дав лікар, який приходив до вашої дружини вночі, — промовила Вероніка тихо, але кожне слово прозвучало як удар молота.
Олександр узяв пляшечку. Вона була теплою від дитячої руки. Скло холодило пальці. Ніякої етикетки, ніяких розпізнавальних знаків. Просто прозора рідина в маленькому флаконі.
— Який лікар? — запитав він хрипко. — Коли? Про що ти говориш?
Вероніка опустила очі.
— Вночі. Позавчора. Я не могла спати, встала попити води. І побачила, як до вашої дружини в спальню увійшов чоловік. Я сховалася, бо злякалася. Вони розмовляли пошепки, але я чула. Він сказав, що це потрібно додавати вам в їжу щодня. Що це тримає вас у візку. Що скоро все закінчиться, і вони будуть разом.
Кімната попливла перед очима Олександра. Його знудило. Ні. Це неможливо. Це якась помилка, дитяча фантазія, непорозуміння.
Але голос Вероніки був таким впевненим, таким дорослим.
— Ти? Ти впевнена в тому, що говориш? — прошепотів він.
Дівчинка кивнула.
— Я чула все. Ваша дружина Олена Ігорівна називала його Дмитром. Він лікар. Він говорив, що ваші аналізи підроблені, що насправді ви могли б ходити, але це… — вона показала на пляшечку, — це не дає вам. Він сміявся. Говорив, що ви скоро помрете, і все буде їхнім.
Олександр стиснув пляшечку так сильно, що пальці побіліли. Його пальці стиснулися до болю. Олена. Його дружина. Жінка, з якою він прожив вісім років. Якій довіряв.
Яка клялася бути поруч у горі і в радості. Вона? Отруює його? Тримає у візку? Хоче його смерті? Лють і біль захлеснули його.
Але він змусив себе дихати рівно, взяти себе в руки. Зараз головне — зберегти спокій. Якщо це правда, потрібно діяти обережно і розумно.
— Вероніко, — промовив він, дивлячись дівчинці в очі, — дякую тобі. Ти дуже смілива. І я обіцяю, що зарплату твоїй мамі я не просто додам, а збільшу втричі. Але ти повинна пообіцяти мені: нікому ні слова про цю розмову. Нікому. Навіть мамі. Поки що. Ти розумієш?..
