Савченко відступив у темряву. Безшумно, як учили. Як робив сотні разів.
Повернувся до фури. Відкрив рундук під спальником. Дістав те, що там лежало.
Ніж. Армійський, старий, перевірений. Мотузка.
20 метрів синтетики. Ліхтарик. Маленький, тактичний.
Аптечка. Він подивився на пістолет. Старий пістолет.
Ще з часів війни. Незареєстрований. Нічий.
Узяв. Перевірив магазин. Повний.
Вісім патронів. Дослав патрон у патронник. Подивився на себе в дзеркало заднього виду.
Звичайний чоловік. Далекобійник. Утомлений.
Немолодий. Але очі змінилися. Стали іншими.
Тими, яких не було два роки. Очі людини, яка йде вбивати. Савченко вийшов із кабіни й пішов назад до галявини.
Він не поспішав. Поспіх убиває. Це він знав найкраще у світі.
Савченко йшов лісом повільно, як учили. Ногу ставиш на носок, потім перекат на п’яту. Вага переноситься плавно, без ривків.
Гілки обходити, сухе листя теж. Дихання рівне, неглибоке. Пара з рота мінімальна.
Двадцять три роки він робив це в місцях, де помилка коштувала життя. Гори, пустелі, далекі ліси. Тіло пам’ятало.
Тіло не забувало. За три хвилини він був на позиції. За товстим стовбуром сосни, за тридцять метрів від галявини.
Досить близько, щоб чути голоси. Досить далеко, щоб його не помітили. Він дивився.
Четверо. Оцінка була правильною. Головний.
Той, що командує. Капітанські зірки на погонах. Упевнені рухи.
Спокійний голос. Звик контролювати ситуацію. Небезпечний.
Другий. Здоровий, із боксерською стійкою. Зламаний ніс, широкі плечі.
Стоїть розслаблено, але руки тримає правильно. Уміє битися. Теж небезпечний.
Третій. Молодий, нервовий. Знімає на телефон, руки трохи тремтять.
Постійно озирається. Боягуз. Слабка ланка.
Четвертий. Біля машини. Курить.
Старший за інших, обличчя кам’яне. Не бере участі, просто дивиться. Водій, мабуть.
Не боєць. Зброя. У головного.
Кобура на поясі, розстебнута. У здорового теж кобура, застебнута. У молодого й водія не видно.
Катька стояла навколішки в снігу. Куртка розірвана на плечі. Обличчя мокре від сліз.
Уже не кричала. Голос зірвала або зрозуміла, що марно. Савченко дивився на неї й бачив інше обличчя.
Обличчя одинадцятирічної дівчинки біля труни батька. Чорна сукня, білі банти у волоссі. Очі величезні, нерозуміючі.
— Дядьку Вікторе, а тато справді не повернеться? Зовсім-зовсім?
Він тоді не зміг відповісти. Просто обійняв її й тримав, поки вона плакала. Майже вісім років минуло.
Дівчинка стала дівчиною. А він не приглянув. Савченко видихнув.
Повільно, беззвучно. Емоції — потім. Зараз — робота.
Він почав рахувати. Відстань, кути, час реакції. Те, що вбивали в нього роками, поки не стало автоматичним.
Від нього до головного — тридцять два метри. До здорового — тридцять п’ять. До молодого — двадцять вісім.
До водія біля машини — сорок. Якщо стріляти, головного першим, потім здорового. Вони зі зброєю, вони небезпечні.
Молодий побіжить. Водій? Незрозуміло. Але стріляти? Гучно.
Постріли чути далеко, особливо вночі в лісі. Хтось може почути з траси. Отже, тихо.
Савченко дістав ніж. Покрутив у руці, перевіряючи баланс. Старий друг ніколи не підводив.
План склався в голові за секунди. Перший — молодий. Він осторонь від інших, знімає на телефон.
Якщо підійти ззаду, можна взяти тихо. Другий — водій. Стоїть біля машини сам, курить.
Розслаблений, не чекає небезпеки. Потім — здоровий і головний. Їх доведеться брати разом або по черзі.
Залежить від ситуації. Але спершу — Катька. Її треба витягти з центру галявини.
Поки вона там, будь-яка дія наражає її на ризик. Савченко почав обходити галявину дугою. Безшумно, тримаючись за деревами.
Тінь серед тіней. На галявині тривав розмову.
— Досить знімати! — сказав головний молодому.
— Сховай телефон!
— Артеме Миколайовичу, я думав…
— Не думай! Сховай!
Молодий Левченко сховав телефон у кишеню. Нервово облизав губи.
— А що з нею потім? — спитав він.
— Потім — не твоя турбота!
— Але якщо вона розкаже…
Головний Мельник подивився на нього довгим важким поглядом.
— Не розкаже…
Левченко зрозумів, зблід, відвів очі. Катя теж зрозуміла.
Савченко бачив, як вона здригнулася, як стиснулися її плечі. Здоровий Кравченко підійшов до неї. Узяв за волосся, підняв голову.
— Чула?
Він усміхнувся.
— Тож давай без дурниць! Чим швидше закінчимо, тим краще для всіх!
— Будь ласка…
Голос Каті був хрипкий, зірваний.
— Будь ласка, не треба! У мене мама! Вона чекає, вона шукатиме!
— Хай шукає! — сказав Мельник.
— Траса довга, всяке буває!
— Я нікому не скажу, клянуся! Відпустіть, і я забуду, ніби нічого не було!
Мельник підійшов до неї. Присів навпочіпки, подивився в очі.
— Ти не розумієш… — сказав він майже лагідно.
— Це не про те, скажеш ти чи ні. Це про те, що ми можемо, а ви — ні!
Він підвівся.
— Кравченко, починай! Левченко, відійди до машини, не плутайся під ногами!
Левченко кивнув.
Надто швидко, надто охоче. Пішов до позашляховика, де стояв Черненко. Савченко стежив за ним поглядом.
Молодий відходить від групи, йде до машини. Стоятиме поруч із водієм. Погано.
Двоє разом. Складніше взяти тихо. Але Левченко не дійшов до машини.
Зупинився на півдорозі, біля дерева. Дістав сигарети, закурив. Руки тремтіли.
Вогник запальнички стрибав. Добре. Один, осторонь, відволікся.
Савченко рушив. Він обійшов галявину широкою дугою. Вийшов з іншого боку за спиною Левченка.
Відстань 15 метрів. Дерева, кущі, темрява. Левченко курив, дивлячись на галявину.
На те, що там відбувалося. Обличчя бліде у відблисках фар. Савченко підійшов на 10 метрів.
Потім на 5. Левченко не чув. Не відчував. Він дивився вперед на Кравченка й Катю і думав про щось своє.
Три метри. Два. Савченко поклав руку йому на рот.
Одночасно ніж до горла. Левченко сіпнувся. Випустив сигарету.
Захрипів щось у долоню.
— Тихо! — сказав Савченко йому на вухо.
Голос спокійний, рівний.
— Один звук — і я ріжу. Зрозумів?
Левченко кивнув дрібно, швидко.
— Добре. Зараз ми відійдемо в ліс. Ти йдеш спокійно. Не сіпаєшся. Я ставлю запитання, ти відповідаєш. Чесно. Збрешеш — помреш. Зрозумів?
Знову кивок.
— Пішли.
Савченко потяг його назад у темряву між деревами.
Левченко йшов на підкошених ногах, спотикався об коріння. За 20 метрів Савченко зупинився. Розвернув його обличчям до себе, притис спиною до дерева.
Ніж біля горла.
— Як звати?
— Максим. Максим Левченко.
— Скільки вас?
— Четверо. Я, Кравченко, Черненко і капітан Мельник.
— Зброя?
— У капітана пістолет. У Кравченка теж. У мене й Черненка немає.
— Рація в машині?
— Так.
— Хто ще знає, що ви тут?
— Ніхто. Ми… Ми не доповідаємо про таке.
Савченко дивився йому в очі.
Бачив страх. Тваринний. Первісний.
Цей зламається швидко.
— Це не вперше, — сказав він.
— Це не запитання. Це твердження.
Левченко ковтнув.
— Ні.
— Скільки було до неї?
— Я не знаю точно. Я недавно. Місяць тільки. Це вдруге при мені.
— А без тебе?
Кравченко казав. Казав, що вони давно це роблять.
Роками.
— Скільки?
— Не знаю. Правда не знаю. Багато.
Савченко відчував, як усередині піднімається щось темне. Щось, що він тримав під контролем багато років.
— Що з дівчатами потім?
Левченко мовчав. Очі забігали.
— Що з ними потім?
— Я не… Я справді…
Савченко натиснув ножем.
Крапля крові виступила на шиї Левченка.
— Мельник їх…
Голос перетворився на шепіт.
— Він їх відвозить кудись. У ліс. І вони… Не повертаються. Він їх убиває. Я не бачив. Клянуся, не бачив, але… Так. Напевно.
— Напевно?
— Так. Убиває. Точно вбиває.
Тиша. Савченко дивився на цього чоловіка, молодого, боягузливого, який знімав на телефон, як ґвалтують дівчину, і знав, що потім її вб’ють.
— Хто вас кришує?
— Що?
— Хто прикриває зверху? Не може бути, щоб роками, і ніхто не знав.
Левченко затрусив головою.
— Я не знаю. Правда. Мельник ніколи не казав. Тільки раз сказав, що в нього все схоплено. Що нагорі свої люди.
— Які люди?
— Не знаю. Я місяць тут. Мені нічого не розповідають.
Савченко дивився на нього ще кілька секунд. Вирішував. Цей — не боєць.
Боягуз. Слабак. Пішов за старшими, бо хотів грошей.
Хотів бути своїм. Тепер тремтить і плаче. Але він брав участь.
Знімав на телефон. Не зупинив. Не пішов.
Не викликав допомогу.
— Телефон, — сказав Савченко.
— Дай сюди.
Левченко дістав телефон тремтячими руками. Савченко взяв, поклав у кишеню.
— Що ви зі мною зробите? — прошепотів Левченко.
Савченко не відповів. Він ударив. Коротко.
Точно. В основу черепа. Левченко обм’як і сповз по стовбуру дерева в сніг.
Живий. Без свідомості хвилин на двадцять-тридцять. Савченко дістав мотузку.
Зв’язав йому руки й ноги. Запхав у рот кляп із шматка тканини, відірваного від підкладки куртки. Потім подивився в бік галявини…
