Лариса стояла нерухомо, поки темна постать не розчинилася в осінньому тумані. Їй не потрібно було бачити обличчя. Не потрібно було чути голос. Вона знала. Так іноді впізнають не очима, а тією частиною душі, яка пам’ятає борг краще за розум.
Він був живий.
Він не потонув у крижаній річці. Виплив, зник, став тінню, чуткою, шепотом, легендою, яку неможливо перевірити і ще важче забути. Він пам’ятав Соломію. Пам’ятав усіх, кого не захистив закон. Пам’ятав місто, яке колись спробувало списати смерть дев’ятнадцятирічної дівчини на зручний рядок у протоколі.
Лариса усміхнулася крізь сльози. На мить їй здалося, що сире кладовищенське повітря стало легшим.
У кримінальному середовищі великого міста й досі ходили розповіді про старого з очима кольору свинцю. Казали, що він з’являвся там, де гроші знову починали вважати себе законом, де зв’язки робили людину невидимою для суду, де чужа влада перетворювалася на право мучити слабких. Ніхто не міг довести, що це був Остап Левченко. Ніхто не міг довести протилежного.
Лариса поклала долоню на холодний камінь.
— Спи спокійно, Солю, — прошепотіла вона. — Твій брат поруч.
Вона постояла ще хвилину, дивлячись на червоні гвоздики, схожі на краплі крові на чорній поверхні пам’яті. Потім поправила шарф і пішла до виходу — у шумне живе місто, яке так і не дізналося, якою ціною одного разу було змушене подивитися на власну гниль.
