Віталій Горленко отримав довічне ув’язнення за організацію серії замовних убивств, цинічно замаскованих під лікарські помилки. Регіна Тарасенко отримала вісімнадцять років колонії суворого режиму як активна співучасниця замаху на вбивство. Діану представили до державної нагороди і запропонували посаду старшої медсестри в престижній клініці з повною оплатою подальшого навчання в медичному університеті імені Богомольця.
Вона прийняла пропозицію з твердою умовою особистого контролю за дотриманням етичних норм у відділенні. Я подала на розлучення в той же день, коли Антона перевели з реанімації в спеціалізоване відділення. Суд задовольнив мій позов у рекордні терміни.
Майно компанії було заарештовано в рахунок погашення величезних боргів, страховий поліс анулювали як шахрайський. Через місяць я зважилася на останній візит до Антона, щоб поставити крапку.
Психоневрологічний інтернат на околиці Києва зустрів мене важким запахом хлорки, сечі та людської безвиході. У маленькій палаті на функціональному ліжку лежала людина, яку я колись шалено кохала.
Його голова була жорстко зафіксована спеціальною рамкою, навколо безліч трубок і проводів; рухалися на його обличчі тільки очі. Побачивши мене, він спробував щось сказати, але з горла вирвався тільки вологий, булькаючий хрип. У його очах хлюпала безсила, чорна злість. Не розкаяння — саме концентрована злість.
— Знаєш, Антоне, ти так хотів бачити мене безпорадною на операційному столі, повністю залежною від апаратів, щоб почати нове розкішне життя з коханкою і моїми страховими мільйонами.
Подивися тепер на себе: хто з нас двох опинився прикутим до лікарняного ліжка назавжди? Це називається вища справедливість, — сказала я спокійно, дивлячись йому прямо в очі. Не озираючись, я вийшла з палати, пройшла довгим коридором повз інші покалічені долі.
На вулиці яскраво світило жовтневе сонце, повітря пахло прілим листям і близькими заморозками — звичайна київська осінь. Глибоко вдихнувши холодне, свіже повітря, я вперше за багато років відчула себе по-справжньому вільною: від брехні, від страху, від чужих ілюзій. До зупинки вже під’їжджала жовта маршрутка до центру міста. Забравшись у тісний салон, я посміхнулася своєму відображенню у склі. Попереду на мене чекало нове життя — своє власне, без страховок на мільйони, зате чесне і справжнє.
