«Єлизавето Аркадіївно, вам погано?» – запитала Женя, відірвавшись від екрана. Вона не відповіла, продовжувала терти край столу з такою запеклістю, ніби хотіла стерти його разом із лаковим покриттям.
Женя відкрила рота, щоб повторити запитання, але тут прибиральниця метнулася до неї несподівано швидко для свого віку і вклала щось у її долоню. Пальці виявилися крижаними, а в очах, коли їхні погляди нарешті зустрілися, вона побачила не просто втому, а тваринний первісний жах загнаної істоти.
За секунду жінка вже котила візок до ліфта, не обертаючись. Женя розтиснула кулак — там був зім’ятий клаптик паперу, вирваний з якогось блокнота.
Два речення, надряпані олівцем: «Коли підеш, спустися пожежною драбиною. Не користуйся ліфтом».
Першою думкою було, що літня жінка вижила з розуму, другою — що за дев’ять років вона жодного разу не пожартувала, не посміхнулася, не заговорила першою ні з ким зі співробітників. І третя думка, від якої похололо в грудях: той погляд. Так дивляться люди, які знають щось страшне і не можуть мовчати.
Євгенія просиділа перед монітором ще півгодини, вдаючи, що працює, а насправді прислухаючись до кожного звуку. Потім вимкнула комп’ютер, взяла сумку і попрямувала до пожежного виходу в кінці коридору.
Двері відчинилися з протяжним скрипом, за ними тяглася бетонна шахта, освітлена рідкісними аварійними лампами, і сходи, що йшли вниз, у темряву. Вона зняла туфлі на підборах і сунула їх у сумку, на бетонних сходах кожен крок віддавався луною, яка здавалася оглушливою в цій тиші…
