Стара квартира вже не належала Лідії, тож її довелося викуповувати на законних підставах. Перевірка документів, перемовини й оформлення забрали кілька тижнів. Коли угоду завершили, житло зареєстрували на Лідію, не пов’язуючи передачу з жодними умовами чи зобов’язаннями.
На той час Лідію вже виписали з лікарні. Степан зустрівся з нею й передав ключі разом із готовими документами. Він пояснив, що це не борг, а вдячність за її людське ставлення до мене. Лідія кілька разів перечитала папери й розплакалася, лише переконавшись, що квартира справді належить їй і Геннадій не зможе її відібрати. Після десятиліть, коли будь-які рішення ухвалювали за неї, навіть власне ім’я в документах здавалося їй чимось майже неймовірним.
Я сиділа поруч і тримала її за руку. Ці сльози були не від болю. Вона повторювала, що не заслужила такого подарунка, а я нагадала про теплу їжу, приготовану для мене одразу після струсу мозку. Турбота вимірюється не ціною речі, а тим, скільки душі людина віддає, коли самій важко.
Отримавши ключі, Лідія ввійшла до свого нового житла. Квартира була скромна, стара, але чиста й світла. Вона повільно пройшла кімнатами, торкнулася підвіконня й кілька разів повернула ключ у замку, ніби перевіряючи, чи правда тепер може сама вирішувати, кого впускати.
Їй ще належало звикнути до тиші й до думки, що за дверима не з’явиться людина, яка вимагає беззаперечного підкорення. Але головне вже сталося: Лідія мала безпечне місце, де могла розпоряджатися власним життям і не питати дозволу на кожен крок.
Перед моїм відходом Лідія обійняла мене.
— Я була твоєю свекрухою лише одну ніч, — сказала вона. — Але якщо ти дозволиш, я завжди вважатиму тебе донькою.
— А я вас — мамою Лідою, — відповіла я.
Ці слова не вимагали ні доказів, ні підписів. Юридичний зв’язок з Андрієм мав припинитися після завершення процедури, але між двома жінками вже існувало те, чого не змогли створити тридцять років формального шлюбу Лідії: довіра, народжена не страхом і обов’язком, а взаємною підтримкою.
Поки вона облаштовувалася в квартирі, довкола бізнесу Коваленків затягувалося кільце перевірок. Банки запросили підтвердження застав, партнери зупинили перекази, аудитори знаходили нові невідповідності. Геннадій намагався телефонувати Павлові, але батько не відповідав і скеровував усі звернення до юристів. Дні, коли дружнє слово замінювало документи, скінчилися назавжди…
