Після відходу Олега коридор знову спорожнів. Годинник показував початок четвертої. Під холодним світлом ламп біла кахляна підлога здавалася майже блакитною, а тишу порушували лише віддалені кроки чергової медсестри. На екрані телефона лишалася фотографія таблиці з підсумковою сумою. Я дивилася на неї й ніяк не могла пов’язати сухі цифри з людиною, яку з дитинства називала дядьком Геною.
Павло починав простим робітником. У молодості він погоджувався на будь-яку зміну, сам розвантажував матеріали, ремонтував обладнання й роками вкладав зароблене назад у маленьке виробництво. Геннадій з’явився поруч у найтяжчі часи. Він ділив із батьком нехитрі обіди, підбадьорював після невдач, обіцяв, що дружба для нього важливіша за гроші. Коли підприємство виросло, Павло передав йому значну частину закупівель і перевезень, вважаючи, що близьку людину не треба контролювати як сторонню.
Саме ця довіра й стала основою розкрадань. Підроблені рахунки підписувалися без тривалих перевірок, фіктивні постачальники виглядали звичними партнерами, а будь-які розбіжності Геннадій пояснював терміновістю або зміною цін. Усі ці роки він перетворював дружбу на зручний інструмент, а потім спробував закріпити доступ до сімейних коштів шлюбом власного сина зі мною.
Я набрала номер батька. Він відповів майже одразу, ніби сидів із телефоном у руці.
— Щось із Лідією?
— Її стан стабільний. Але Олег закінчив попередню перевірку. Тату, мені треба розповісти тобі ще дещо. Будь ласка, сядь.
На тому кінці запала мовчанка. Я почала з боргів Андрія й закладеного будинку, пояснила, що його компанія давно збанкрутувала, а весілля мало відкрити Коваленкам нове джерело грошей. Батько тяжко зітхнув, але не перебив. Тоді я перейшла до фіктивних фірм, фальшивих накладних і загальної суми, виведеної з нашого бізнесу.
— Понад шістсот мільйонів, — повторив Павло так тихо, ніби не зрозумів. — За п’ятнадцять років?
— Так. Олег знайшов підтвердні документи й продовжує збирати докази.
У слухавці пролунав різкий дзвін розбитої чашки. Мабуть, батько змахнув її зі столу. Після цього він довго не вимовляв ані слова. Я чула лише нерівне дихання людини, яка за одну ніч втратила не гроші, а віру в багаторічну дружбу.
— Він називав мене братом, — нарешті промовив Павло. — Усі ці роки сидів за моїм столом, вітав тебе з днем народження, приїздив, коли мені було важко. А я сам відчинив йому всі двері. Ще й дозволив його синові наблизитися до тебе.
— Ти не винен у тому, що довіряв, — сказала я. — Винен той, хто зробив довіру способом красти. Зараз ми знаємо правду й зможемо повернути те, що належить компанії.
Промовляючи це, я намагалася відділити його відповідальність керівника від провини, яку він марно брав на себе як людина. Помилки контролю ще належало розібрати й виправити, але вони не перетворювали Павла на співучасника обману. Геннадій роками підтримував видимість відданості саме для того, щоб чесність друга працювала проти нього.
Батько кілька разів глибоко вдихнув. Коли він заговорив знову, у голос повернулася звична зібраність керівника.
— Уранці я зустрінуся з юридичним відділом. Жодних особистих домовленостей із Геннадієм більше не буде. Усі докази передамо слідству, а рахунки перевірять незалежні фахівці. Ти займайся розлученням і не намагайся вести з ними переговори сама.
— Я заберу речі до світанку. Потім вимагатиму, щоб Андрій підписав заяву.
— Лише з супроводом. Пообіцяй мені.
Я пообіцяла. Павло попросив не хвилюватися за нього й зізнався, що найбільше боїться не втрачених коштів, а того, наскільки близько підвів небезпечних людей до власної доньки. Я сказала, що їхній задум уже провалився. Для мене цей шлюб закінчився, але моє життя — ні.
Коли розмова завершилася, долоні були вологими, зате сумнівів не лишилося. Я не хотіла помсти заради приниження Коваленків. Мені було потрібно, щоб закон назвав їхні вчинки своїми іменами, повернув украдене й припинив насильство, яке в їхньому домі роками видавали за сімейний лад.
До світанку лишалося менше години. Я попросила медсестру не пускати до Лідії нікого без її згоди й зателефонувала двоюрідній сестрі Ірині Бондар. Вона служила в поліції, керувала одним із підрозділів карного розшуку й особливо жорстко ставилася до випадків домашнього насильства. Вислухавши мене, Ірина поставила кілька коротких запитань про травми, свідків і місцеперебування Андрія, а потім відповіла:
— Чекай біля входу. За п’ятнадцять хвилин буду.
Темний позашляховик зупинився біля лікарні точно в обіцяний час. Ірина вийшла в цивільному одязі, уважно оглянула слід на моїй щоці й мовчки відчинила пасажирські дверцята. Дорогою я розповіла їй і про напад, і про фінансові документи. Вона слухала, постукуючи пальцями по керму, і час від часу уточнювала деталі.
— Побої Лідії зафіксовано, твою травму теж, — підсумувала вона. — Зламані пальці не скасовують того, що Андрій напав першим, а ти захищала себе й поранену жінку. Щодо фінансів, цим займуться інші фахівці. Зараз наше завдання — спокійно забрати твої речі й не дати їм змусити тебе щось підписати під тиском.
Коли машина зупинилася біля житлового комплексу, вікна квартири Коваленків яскраво світилися. Я очікувала побачити порожні кімнати або хоча б притихлих родичів. Натомість за дверима чулися голоси. Я повернула ключ, увійшла разом з Іриною й виявила у вітальні Геннадія, тітку Валентину й незнайомого чоловіка в сірому костюмі. На скляному столі перед ним лежала акуратна стоска документів. Андрія не було — його, мабуть, повезли лікувати руку. Геннадій підвівся з дивана, а чоловік поправив окуляри й приготувався говорити. Вони не збиралися визнавати своєї провини; до мого повернення вони вже розставили нову пастку…
