— А я не звикла до будинків, де навіть підлога тепла, — гірко всміхнулася вона.
Після сніданку Аліна принесла документи. Руки в неї тремтіли помітніше, ніж учора. Вона розклала папери на столі. Марк присів поруч.
— Так, давай по черзі. Підписка про невиїзд за заявою вітчима. Заява про крадіжку, подана два тижні тому. Постанова про відкриття справи. Свідоцтво про смерть матері чотиримісячної давності. І найголовніше — копія заповіту. Квартира повністю переходить Аліні. Ти точно нічого не підписувала?
Марк нахилився ближче, ніби хотів прочитати відповідь у її обличчі.
— Нічого, — вона похитала головою. — Він вимагав, щоб я відмовилася від квартири на його користь. Казав, що мама помилилася, що була не при собі. Але я не могла. Це єдине, що від неї залишилося.
— Чому ти втекла? — тихо запитав він, хоча відповідь уже знав.
— Він сказав, що або я по-доброму перепишу квартиру, або він зробить так, що мене вивезуть по-поганому. І що ніхто мені не повірить.
Пальці Аліни зчепилися так міцно, що побіліли. Вона підвела на нього прямий погляд.
— А ви б повірили?
Марк глибоко вдихнув і на мить затримав подих. Слова дівчини дивно рвалися всередину, ніби хтось обережно, але наполегливо втискав у нього чужий біль.
— Зараз — так, — сказав він нарешті чесно.
Аліна кліпнула, швидко, збентежено, ніби не очікувала такої відповіді й не знала, що з нею робити. Її обличчя на мить стало м’якшим. У погляді спалахнуло щось схоже на вдячність.
— Добре.
Марк повільно встав, намагаючись виглядати спокійним, хоча всередині знову наростала дивна напруга.
— У мене сьогодні справи, після обіду їдемо до юриста. Є одна людина, яка на таких схемах зуби з’їла. Розберемося.
Аліна кивнула, але обличчя її напружилося, ніби вона від чогось захищалася. Було видно, що вона боїться вже самого факту надії, як чогось, що можуть відібрати в будь-який момент.
— Можна? — вона несміливо прикусила губу. — Можна я до обіду тут побуду? Просто я погано спала, а тут тихо.
Марк відчув, як усередині щось потепліло і поважчало водночас. Дивна суміш тепла і відповідальності.
— Сиди скільки хочеш. Дім на сьогодні теж твій.
Вона видихнула так, ніби він щойно зняв із неї мішок, набитий камінням. І Марк раптом спіймав себе на тому, що йому подобається бачити, як її плечі хоч трошки, буквально на міліметр, розслабляються. Надто подобається. Він майже різко відвернувся, ніби струшуючи це відчуття.
— Я поїхав в офіс, розберуся з роботою. Повернуся — поїдемо до юриста, — сказав він уже більш буденно.
— Добре, — знову тихо кивнула вона. — І ще раз дякую, Марку.
Коли він вийшов, Аліна усміхнулася йому вслід. Несміливо, по-дитячому, щиро. Ця усмішка в’їлася йому в голову на весь день, як скалка, яку неможливо витягнути.
Робочий день у Марка розвалювався з перших хвилин. Він ходив із кабінету в кабінет, ставив підпис за підписом, кивав у відповідь на запитання, які зливалися в один суцільний шум.
— Марку Олександровичу, де договір? Що з податками? Постачальники зривають терміни. Що робимо?
Він чув слова, але свідомість ковзала повз. У голові вперто спливала інша картина: дівчина в тонкій куртці на трасі, її руки, що тремтять над документами, її запитання «А ви б повірили?». Марк, сам того не помічаючи, стискав ручку так, що вона ледь не ламалася в пальцях.
Телефон у кишені задзеленчав різко, настирливо. Номер невідомий.
— Марку Олександровичу, — голос був грубий, занадто спокійний і самовпевнений. — Раджу передати мені дівчисько, яке ти підібрав учора. Це сімейна справа, не лізь.
У Марка в животі неприємно похололо.
— Хто це? — він говорив рівно, але всередині все стислося.
— Той, хто шукає свою дочку Аліну. Вчора ти підібрав її на трасі й привіз до себе. Давай без дурниць. Мені проблеми не потрібні. Тобі, повір, теж.
Зв’язок обірвався. Марк ще кілька секунд сидів із телефоном у руці, слухаючи, як гулко стукає кров у скронях. Це був він. Вітчим. Людина, яка звикла отримувати все, що захоче. Той, хто не зупиниться перед шантажем.
Марк різко встав. Наступні хвилини він майже не пам’ятав. Вискочив з офісу, рвонув до машини. Серце билося так, ніби намагалося пробити грудну клітку. Треба було відразу везти її до юриста. Треба було не залишати одну. «Чорт, що я собі надумав?» — раздирали думки.
Коли машина врізалася фарами у знайоме подвір’я, він уже відчував: щось не так. Двері гостьового будинку були прочинені. Вона навіть не намагалася зачинити.
— Аліно!
Марк влетів усередину. Порожньо. Жодного папірця на столі. Документи зникли. На підлозі валялися розкидані скріпки. Ніби хтось різко рвонув її сумку і витрусив вміст. На підвіконні — свіжий, вологий від снігу слід брудного взуття. Він метався маленьким будиночком, як по клітці, кликав її, хоча вже знав, що відповіді не буде.
Пальці тремтіли, коли Марк набирав номер охоронної фірми, що обслуговувала селище…
— Записи з камер. Негайно. Все, що було сьогодні, — практично прохрипів він.
Поки ті підключалися, Марк сам оббіг двір, зазирнув за гараж. Обійшов будинок по периметру. Порожньо. Відчуття безсилля било по нервовій системі, як струмом. У будці охорони повітря було спертим і пахло дешевою кавою…
