— Ось, дивіться.
Охоронець, напівсонний, відступив від монітора.
На екрані — ранкова порожня вулиця. До гостьового будиночка підходить чоловік у шкірянці. Хапає Аліну за руку. Вона відсмикується, намагається вирватися, але він грубо тягне її до чорної машини, припаркованої біля сусіднього паркану, яка ледь потрапляє в кадр.
— Промотай, — хрипло кинув Марк.
Машина від’їжджає. У салоні на задньому сидінні Аліна. Бліда як стіна.
— Може, поліцію викликати? — несміливо озвався охоронець.
— Ні, — Марк заговорив тихо, але так, що заперечувати не хотілося. — Спочатку юрист.
Це була не відмова від допомоги, а холодний розрахунок. Якщо вітчим уже подав заяву, то в нього є зв’язки. Звичайний виклик поліції лише зіграє йому на руку. Аліну офіційно повернуть, а її історію задавлять папірцями. Потрібен був той, хто міг грати з такими жорстко — і за законом, і всупереч йому.
— Вікторе, — Марк уже на ходу діставав телефон. — Ти терміново потрібен. У мене дівчина, спадок, сімейний тиск, брудна схема. Її щойно забрали. Швидше за все, до вітчима додому. Адреса в документах. Набережна, будинок 14.
Віктора він знав багато років. Ще з часів, коли проблеми вирішувалися не претензіями, а силовими розбірками і дуже поганими людьми. Цей адвокат умів домовлятися і з законом, і з тими, хто звик його обходити.
— Зрозумів, дай мені годину. Без мене туди не лізь, — коротко відрізав Віктор.
Дорога до будинку вітчима тягнулася як вічність. Марк був зібраний до жорстокості. Коли емоції заганяєш у клітку, а тіло працює на автоматі.
Нарешті. Будинок, домофон.
— Хто? — той самий неприємно спокійний голос у динаміку.
— Відчиняй, — сказав Марк. — Ми не закінчили розмову.
Коротка пауза, клацання замка.
«Самовпевнений гад», — встиг подумати Марк.
Квартира була дорогою, вилизаною до блиску, але абсолютно без смаку. Як у людини, яка купує не комфорт, а статус. У вітальні на нього вже чекали. Вітчим — руки в кишенях, посмішка слизька і самовдоволена. Аліна на стільці. Руки тремтять, очі червоні, але фізично вона ціла. Поки що.
— Ну і куди ти лізеш? — вітчим говорив повільно, розтягуючи слова. — Це сімейна справа. Дівка втекла. Дещо в мене поцупила. Я її повернув. Ось і все. Що ти хочеш?
Марк зробив крок уперед, утримуючи голос рівним. Хоча всередині напруга зростала, як ком у горлі.
— Хочу, щоб ти не пхав свого носа куди тобі не треба. І щоб вона підписала відмову від квартири. Тоді всі залишаться при своєму, — вітчим ледь не позіхнув від самовпевненості.
— Я нічого підписувати не буду! — Аліна різко скинула голову. Голос тремтів, але в ньому було залізо.
Він підійшов до неї, грубо стиснув підборіддя.
— Підпишеш. Ще й подякуєш. Куди ти дінешся? — прошипів він.
Марк ступив уперед, навіть не думаючи.
— Відпусти її.
Вітчим повернувся до нього, утримуючи Аліну за плече.
— Ти їй хто взагалі? На трасі підібрав і все? Вона тобі ніхто, а я — сім’я. Чуєш слово? Сім’я!
Аліна тихо, нервово засміялася. Сміх вийшов зламаним і безрадісним.
— Моя мама тобі вірила як людині, яка мала нас захищати. А ти весь цей час хотів тільки квартиру та її гроші. А потім… — голос зірвався, біль прорвався назовні. — Потім ти зробив із мого життя пекло.
Вітчим стиснув їй руку ще сильніше.
— Сядь! Досить істерик! Мені від тебе потрібна тільки ця клята квартира, яка й так мала бути моєю. Підпишеш відмову — може, ще й заберу заяву з поліції. Підпишеш — і гуляй куди хочеш.
— Відпусти її! — цього разу Марк сказав тихо, але так, що навіть повітря ніби здригнулося.
— Востаннє попереджаю! А то що? — вітчим криво всміхнувся…
