— вимовила вона, і слово «незалежна» прозвучало як діагноз важкої, невиліковної хвороби. — У неї такі високі стандарти, такі захмарні вимоги до чоловіків. Просто недосяжний ідеал в голові. Я їй кажу: «Оксаночко, опустися на землю, реальність — не казка».
— Я просто поки не зустріла підходящу людину, — тихо сказала я, з останніх сил намагаючись зберегти хоч якусь подобу гідності й не розплакатися прямо тут, на очах у всіх цих чужих, але таких впевнених у своїй перевазі людей.
— Ну не можна ж чекати принца на білому коні вічно, дорога, — втрутилася Тетяна Сергіївна, мати Богдана, елегантна жінка з холодними очима і бездоганною укладкою. Вона поправляла свою дизайнерську сумочку, яка, ймовірно, коштувала як моя місячна зарплата маркетолога. — Моя старша дочка саме так і робила — вибирала, вибирала, чекала ідеального. А в результаті вийшла заміж тільки в сорок три роки, і тепер у неї вже не може бути дітей за медичними показаннями. Репродуктивний вік втрачено. Дуже сумна історія. Не повторюй її помилок, люба, не витрачай дорогоцінний час.
Я відчула, як усередині все стискається від пекучого сорому і злості. Сорому за те, що стою тут як на показовому судилищі, об’єкт загальної жалості. Злості на Олесю, яка влаштувала цей дешевий спектакль. Злості на себе за те, що дозволила втягнути себе в це.
Але наступна година виявилася ще гіршою. Це був справжній парад непроханих порад від людей, яких я бачила вперше в житті і які чомусь вважали себе вправі давати мені вказівки, як жити.
Віталій, діловий партнер Богдана, чоловік років п’ятдесяти зі значним животом і масивним золотим годинником, поважно зауважив, підійшовши до нас з келихом дорогого коньяку:
— Знаєте, Анно… вибачте, Оксано, я вам скажу як людина досвідчена: вам потрібно знизити вимоги і бути реалісткою. Сучасні жінки занадто багато хочуть від чоловіків. Хочуть принца, а самі не принцеси, якщо чесно. Знайдіть нормального мужика зі стабільною зарплатою в гривнях і без шкідливих звичок — і вже добре.
Володимир, друг сім’ї нареченого, балакучий чоловік, який явно випив зайвого, з ентузіазмом поділився надихаючою історією:
— А у мене тітка була, так вона взагалі в п’ятдесят років вперше заміж вийшла! За вдівця з шістьма дітьми. І нічого, живуть, справляються. Діти, звичайно, спочатку її не прийняли, бойкотували, але це дрібниці життя. Зате не одна кукує. Бачите, ніколи не пізно.
Навіть фотограф, який знімав свято, молодий хлопець з модною зачіскою і професійною камерою, примудрився влізти зі своїми недоречними коментарями. Коли прийшов час робити сімейні та групові фотографії, він кілька разів питав, чи є у мене супутник, з ким я прийшла, де мій партнер. І коли я в черговий раз сказала «я одна», він здивовано підняв брови і протягнув: «Серйозно? Така красива дівчина, а одна на весіллі. Це якось сумно. Треба щось міняти в житті, люба».
Я стояла, посміхалася, кивала, відповідала щось ввічливе і невиразне, але всередині мене наростала буря приниження і безпорадної злості. Кожен коментар був як удар батога, кожна «порада» — як плювок в душу.
Але справжня, абсолютна кульмінація цього кошмару трапилася під час традиційного кидання букета нареченої.
— Увага, увага! Всі незаміжні дівчата і пані — прошу на танцпол! — гучно оголосив ведучий Андрій, діджей з хвацькою посмішкою і поставленим голосом радіоведучого.
І в його інтонації я виразно почула глузливу, знущальну нотку, ніби він говорив:
