«Давайте подивимося на цих невдах, які досі не змогли вийти заміж».
Я спробувала розчинитися в натовпі, сховатися за однією з масивних декоративних колон, роблячи вигляд, що зав’язую шнурок на туфлі й взагалі не чую заклику. Але Наталя, вірна дружка Олесі, помітила мою боязку спробу втечі. Вона рішуче пройшла через весь зал, схопила мене за руку з несподіваною силою і потягла на танцпол.
— Оксано, ну ти чого? Ходімо, ходімо! Раптом тобі пощастить, і ти нарешті зловиш букет! Прикмета ж вірна! — щебетала вона з тією самою фальшивою радістю, від якої хотілося або втекти, або дати їй ляпаса.
Я опинилася в щільному колі дівчат, що сміялися і були схвильовані. Більшість з них були молодими кузинами і подругами Богдана, які щойно закінчили університет, сповнені надій, ілюзій і твердої впевненості, що їхнє особисте життя складеться набагато краще, ніж у цієї бідної тридцятидворічної тітки. Серед цих юних, сяючих дівчаток я відчувала себе динозавром на дитячій вечірці, експонатом, що пережив свій час.
Олеся стояла спиною до нас, тримаючи в руках розкішний букет з білосніжних троянд, ніжних фіалок і гілочок гіпсофіли, перев’язаний атласними стрічками. Я бачила, як вона повільно обернулася, знайшла мене поглядом у натовпі дівчат, і на її губах з’явилася посмішка — тріумфальна, зла посмішка.
А потім вона навмисно, демонстративно кинула букет у зовсім протилежний бік, так далеко від мене, як тільки могла фізично. Букет полетів по високій дузі й приземлився прямо в руки Іванки, двадцятичотирирічної кузини нареченого, гарненької блондинки, яка верескнула від захвату так пронизливо, що у мене заклало вуха.
Натовп гостей вибухнув оплесками, свистом, радісними вигуками. Всі сміялися, вітали Іванку, пророкували їй швидке весілля. А Олеся, обнявши щасливу дівчину за плечі, повернулася до мене і голосно, на весь зал, оголосила з удаваним співчуттям:
— Ой, як шкода! Схоже, моїй сестричці Оксані доведеться почекати ще трішки. Але нічого страшного, люба, твій час обов’язково прийде. Головне — не втрачати надії та віри в себе.
Зал знову засміявся, і цей сміх різав мене, немов тисячі осколків битого скла. Я бачила обличчя людей: деякі дивилися зі щирою жалістю, деякі з полегшенням, що це не їхня ганьба і не їхнє приниження, деякі — просто байдуже, як на чергову розвагу на чужому весіллі. Я стояла там, у центрі танцполу, під прицілом десятків поглядів, і відчувала, як усередині щось ламається, розсипається, перетворюється на пил.
Це не була просто образа. Це було глибоке, оглушливе приниження, розуміння того, що моя рідна сестра спеціально, продумано перетворила своє весілля на публічну страту моєї гідності. Я повернулася за свій проклятий дванадцятий стіл на тремтячих ногах, з усіх сил стримуючи сльози, які пекли очі.
Колеги Олесі навіть не підняли голів, продовжуючи свою нескінченну балаканину. Тітка Надія похитала головою і повчально сказала:
— Ну ось бачиш, Оксано, навіть доля тобі знак подає. Потрібно щось міняти, люба, поки не стало пізно остаточно.
Цей вечір мав бути святом любові, радості, єднання сім’ї. Замість цього Олеся перетворила його на публічне шоу, де я була головною невдахою, об’єктом жалості й насмішок. Я вже всерйоз подумувала просто встати й піти. Непомітно прослизнути до виходу, сісти в машину і поїхати звідси геть, поки всі веселяться і танцюють, і ніхто не помітить відсутності «жалюгідної і самотньої сестри нареченої». Нехай сестра тріумфує свою перемогу без мене.
Але перш ніж я зібралася з духом, щоб дати їй це останнє задоволення — побачити, як я здаюся і тікаю з поля бою, — за моєю спиною пролунав низький, глибокий, напрочуд спокійний чоловічий голос:
