Надворі пахло гаром, дешевим пальним і мокрим листям. На початку дев’яностих місто, яке Оксана пам’ятала зеленим і доглянутим, устигло перетворитися на сіре скупчення ринків, напівзруйнованих цехів і нашвидкуруч збитих кіосків. На узбіччях іржавіли покинуті машини, на тротуарах валялися порожні пляшки, а перехожі рухалися квапливо, ховаючи обличчя в коміри. За десять років тут змінилося майже все, крім будинків і людського страху.
Оксана дійшла до п’ятиповерхівки в старому районі. На третьому поверсі була квартира, де вона виросла і де після суду лишилася сама її мати. Біля під’їзду сиділи двоє молодих охоронців у яскравих светрах поверх спортивних штанів, лузали насіння й розглядали перехожих як власність. Один спитав, до кого прямує незнайомка, але Оксана пройшла повз, не сповільнюючи кроку.
Під’їзд зустрів запахом сирого підвалу, котячої сечі й дешевого тютюну. Замість знайомих дерев’яних дверей до квартири було встановлено важку металеву стулку з вузьким вічком. Оксана натиснула дзвінок. За дверима почулися обережні кроки, кілька разів брязнули замки, і в щілині показалося опухле чоловіче обличчя.
Господар спитав, що їй треба. Оксана відповіла одним словом: «Відчиняй». Чоловік прочинив двері на ланцюжку, але жінка штовхнула їх плечем, вирвавши кріплення зі старого одвірка. Він відлетів у коридор, заставлений коробками з цигарками й ящиками з алкоголем.
На місці сімейних фотографій висіли вирізки з іноземних журналів. На кухні накопичився немитий посуд, на плиті чорніла стара сковорода, а під столом лежали пачки накладних. Чоловік схопив ніж із верхньої шухляди, але Оксана подивилася на нього так, що рука сама завмерла. Вона назвала його на ім’я, і він нарешті впізнав її.
— Оксана? Цього не може бути. Тобі ж іще кілька років лишалося.
Вадим Гнатюк колись жив із сім’єю в сусідній кімнаті комунальної квартири. Тоді він був худим дрібним спекулянтом, який постійно позичав гроші й тягав із підприємства все, що вдавалося винести. Тепер його шовкова сорочка натягувалася на розповнілому тілі, а на шиї висів важкий золотий ланцюг. Побачивши Оксану, він спробував сховати переляк за хазяйновитою нахабністю.
Вона поставила мішок у коридорі й пройшла на кухню. Не обертаючись, спитала, де речі її родини і на якій підставі квартира стала складом. Вадим забурмотів про нові порядки, оформлені папери й законний викуп частки. Усе майно, що лишилося, за його словами, зберігалося в підвалі, поки там не прорвало трубу, після чого зіпсовані речі довелося викинути.
Оксана слухала й згадувала ніч, з якої почалося її ув’язнення. Вона працювала головною бухгалтеркою промислового підприємства «Прогрес» і відмовилася відкрити сейф із зарплатою працівників. До кабінету вдерлися троє: Вадим, молодий слідчий Павло Левченко і чоловік у масці. Оксану вдарили, гроші забрали, а коли вона опритомніла в лікарні, слідство вже оголосило її організаторкою пограбування.
Вадим дав свідчення, нібито Оксана сама передала спільникам ключі. Левченко за кілька днів зібрав зручну справу, підкинув потрібні папери й домігся суворого вироку. Мати Оксани намагалася довести невинуватість доньки, але її скарги зникали в кабінетах. Тепер один із винуватців стояв посеред украденої квартири й пояснював господині, що все зроблено за законом.
— Скільки ти хочеш? — квапливо спитав Вадим. — Дам велику суму, вистачить на хату в селі й спокійне життя. Їдь, Оксано, забудь усе це.
Вона підійшла ближче й узяла його ланцюг у кулак. Вадим захрипів, коли метал уп’явся в шию. Оксана спитала, якою сумою він оцінив рік у промерзлій одиночці, день, коли їй повідомили про смерть матері, і десять років, украдених неправдивим вироком. Відповісти він не зміг.
— Я прийшла не по твої гроші. Я повернулася додому, а в домі моєї матері не повинно бути сміття.
Вадим рвонувся, але короткий удар змусив його зігнутися й опуститися на коліна. Тієї ж миті до квартири вдерлися двоє охоронців, що сиділи біля під’їзду. Побачивши господаря на підлозі, вони спершу розгубилися, потім один надів кастет, а другий розкрив ніж. Гнатюк прохрипів, щоб вони взяли непрохану гостю.
Оксана попередила хлопців, що Вадим зрадить їх за першої ж небезпеки так само легко, як колись зрадив її. Охоронець із ножем кинувся вперед. Вона пішла з лінії удару, перехопила зап’ясток і зустріла його ліктем; другий завагався лише на мить, але цього вистачило, щоб точний удар у коліно поклав і його. Ніж із брязкотом упав на підлогу.
Загроза була не спалахом люті, а першим пунктом плану, який Оксана складала ще дорогою з установи. Вона розуміла: просто вигнати Вадима з квартири недостатньо, бо за одними металевими дверима стояли десятки підписів і озброєних людей. Гнатюк мав повірити, що Оксана знає більше, ніж каже, і сам повести її до Левченка. Тому вона не забрала грошей, не затрималася заради розправи й залишила противнику час на дзвінки — саме в паніці його зв’язки ставали видимими.
Піднявши зброю, Оксана торкнулася пласким боком леза щоки Вадима. Вона повідомила, що знає про його склади, підприємства й покровителя Левченка, який тепер очолював міську слідчу службу. Завтра квартира має бути звільнена й вичищена, а сам Гнатюк зобов’язаний влаштувати їй зустріч зі старим спільником. Якщо він відмовиться, його налагоджена мережа почне рватися зі складів…
