Богдан почав вириватися ще до того, як перший густий струмінь торкнувся волосся. Антон повільно розподілив мед по голові, обличчю, одягу, руках і ногах, особливо по долонях і ступнях. Кріплення не піддавалися. Крик здійнявся над галявиною, сполохав птаха з далекої гілки й одразу загубився серед безкраїх дерев.
Біль іще не почався. Богдан кричав від раптового усвідомлення, поєднавши в одне ціле каністру, мурашники й три дерева. Погрози зникли, натомість посипалися обіцянки грошей. Він називав величезні суми, пропонував квартиру, автомобіль, нове життя й клявся, що батько виконає будь-яку умову. Страх за кілька секунд зробив його щедрим.
Антон нагадав, що родина Яремчуків уже колись платила за мовчання, однак ні мати, ні Ірина не отримали обіцяного. Тепер ціну визначали інакше. Він так само облив Віталія й Сергія, намагаючись не затримувати погляду на спотворених обличчях. Підсилювати те, що відбувалося, словами не було потреби. Усе, що вони мали почути, уже прозвучало.
Біля кожного стовбура Антон закріпив невелику пляшку води з трубочкою, до якої можна було дотягнутися губами. Він пояснив, що не хоче, аби спрага скінчила все завчасно. Валентина Сергіївна повільно втрачала сили, розуміючи, що обіцяна допомога не прийде. Богдан перестав торгуватися й зашепотів, Віталій заплющив очі, Сергій і далі беззвучно плакав.
Потім Антон дістав білі картки. Над Богданом закріпив ім’я вбитого вчителя Миколи Степановича Дорошенка. Над Віталієм — ім’я Валентини Сергіївни Шевчук і слова про смерть на самоті. Біля Сергія з’явилася картка Ірини Коваль із віком двадцять дев’ять років і коротким написом: «Жива, але зламана».
Він звелів їм читати, доки ще здатні бачити літери, зібрав мішки, порожню тару й стрічку, склав усе в кузов. Перша мураха видерлася на Богданову ступню. Той судомно смикнувся й видав тонкий, майже дитячий звук. Від найближчого мурашника травою вже рухалися нові руді цятки, приваблені солодким запахом.
Коли запрацював двигун, Сергій тихо покликав Антона. Він повторив, що міг зупинити все ще на дорозі, і знову попросив пробачити. Антон завмер, поклавши руку на кермо. Сім років він намагався знайти в собі прощення, але біля материної могили й перед порожніми очима Ірини його рештки вичерпалися. Відповісти більше не було чого.
Фургон рушив. Антон не озирнувся, лише раз подивився в дзеркало. Серед ранкової зелені лишалися три нерухомі постаті, що блищали від меду, а травою до них тяглися руді потоки. Він змусив себе знову дивитися на дорогу й більше не торкався дзеркала. З кожним метром крики слабшали, доки ліс остаточно їх не поглинув…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
