До весілля між Галиною й донькою накопичилося майже вісім місяців відчуження. Вони майже не бачилися, а рідкісні розмови перестали бути схожими на колишні. Колись Оксана теж сперечалася з матір’ю, гарячкувала, могла піти до подруги, грюкнувши дверима. Але вранці на столі перед Галиною з’являвся чай, і цим мовчазним примиренням усе закінчувалося. Після знайомства з Русланом навіть найпростіші слова почали набувати чужого змісту.
Спочатку він переконував Оксану, що дорослій жінці час жити самостійно. Згодом вечірні дзвінки матері стали викликати в нього невдоволення. Потім знайшлося пояснення і цьому: Галина нібито заздрила доньці. Варто було їй про щось попросити чи стривожитися, Оксана вже чула в цьому спробу керувати її життям.
Галина жила в селищі, за сорок кілометрів від великого міста. Щоп’ятниці й щосуботи вставала о четвертій ранку й ішла розтоплювати печі своєї невеликої коптильні. Ковбасу, грудинку, свинячі рулети, сало з часником готувала сама. Рецепти залишилися від Віктора. Сім років тому його стару вантажівку занесло на слизькій дорозі; додому чоловік уже не повернувся.
Після нього в родини залишилися дім і яблуневий сад біля річки. Оксані тоді виповнилося дев’ятнадцять, Дані було лише три. Можна було продати господарство, перебратися до міста й влаштуватися інакше, але Галина не захотіла позбавляти дітей землі. Вона трималася за роботу, за звичний розпорядок, за можливість залишити їм те, що ще зберігалося.
Оксана вивчилася на бухгалтерських курсах і знайшла місце в будівельній компанії. Туди одного разу приїхав підписувати договір Руслан Коваль, син власника м’ясопереробного підприємства. Помітив дівчину за сусіднім столом і запросив повечеряти. Саме так вона потім розповідала матері про їхнє знайомство: випадковий погляд, запрошення до ресторану, початок щасливого життя.
Під час першого приїзду Руслан не дав Галині жодного приводу насторожитися. Для неї привіз квіти, для Дані — дорогий конструктор. За столом хвалив ковбасу, розглядав дах, обіцяв допомогти з ремонтом. Галині хотілося вірити, що поруч із донькою нарешті з’явилася людина, на яку можна покластися.
Для кожного він знаходив власне вразливе місце. Оксані зізнавався, що тільки з нею відчув справжнє домашнє тепло. Її матері обіцяв стати старшим братом для Дані. З хлопчиком говорив про риболовлю, дозволяв посидіти за кермом машини, що стояла. Навіть на цвинтар до Віктора приїхав із квітами без жодних нагадувань.
Спершу в селищі його бачили часто. Руслан переносив ящики з яблуками, засукавши рукави дорогої сорочки, охоче позував біля старого млина. Якось привіз інженера: нібито хотів дізнатися, чи вдасться відновити водяне колесо й облаштувати сімейний музей.
— Тут і кафе можна зробити, Галино Петрівно. Люди приїжджатимуть, дітей на майданчик водитимуть. І пам’ять про вашого чоловіка залишиться живою.
Ці слова зворушили її сильніше за подарунки. Після смерті Віктора ніхто не пропонував саду майбутнього — тільки радили позбутися землі, поки будівлі остаточно не занепали. Тому й запитання Руслана здавалися природними: де межа, чия дорога, хто ще має право на спадщину. Не про все Галина розповідала докладно, але злого наміру за цими розпитуваннями не помічала.
Через три місяці Оксана прийняла пропозицію переїхати до нього в міську квартиру. Дані пообіцяли кімнату для приїздів на канікули. Однак невдовзі з’ясувалося, що слушного часу для брата дедалі менше. То Руслан утомився, то хлопчик надто галасливий, то заважає працювати. Під час одного з приїздів Даню взагалі зупинили в передпокої.
— Ми ж хотіли в кіно, — розгубився він.
— Передумали. Нам з Оксаною іноді треба побути без гостей.
Руслан викликав таксі до автостанції. Сестра стояла за його плечем і нічого не сказала. З машини Даня зателефонував матері. Не витримавши, переповів іще дещо: його назвали селюком, сказали, що він забруднить диван.
— Оксана при цьому була? — спитала Галина.
— Вона все чула.
Надвечір мати приїхала сама. Руслан говорив із нею на порозі, всередину не запрошував.
— Ви ж самі вчите його тиснути на жалість. Щойно що — одразу жалітися вам і смикати сестру.
— Йому десять. Він їхав до Оксани, до своєї сім’ї.
— Його сестра тепер будує іншу сім’ю.
Оксана вийшла з коридору з почервонілими очима й одразу попросила матір не влаштовувати скандалу. Галина спробувала пояснити, що хоче зрозуміти, чому дитину саму відправили автобусом. Донька послалася на оплачене Русланом таксі.
— Я ж не про ціну поїздки говорю.
— А про що? Тобі нічим не догодиш. Людина старається, а ти все одно приїжджаєш його соромити.
Галина так і пішла з недомовленими словами. Згодом їй багато разів хотілося повернутися в той вечір і сказати більше. Тоді ж здавалося: ще одне різке заперечення — і донька зовсім зачинить перед нею двері.
Руслан після таких сварок ставав особливо щедрим. То надсилав продукти, то платив за ремонт машини, то купував Дані новий телефон. Образа залишалася, але говорити про неї ставало ніби непристойно: адже людина стільки зробила. Оксана підхоплювала саме це.
— Він уже загладив провину. Скільки можна повертатися до одного й того самого?
За місяць до урочистості Галина без попередження заїхала в офіс доньки. Там із подивом повідомили: Оксана звільнилася два тижні тому. Мати не відразу повірила — напередодні донька розповідала їй про квартальний звіт. Співробітниця пояснила, що наречений попросив Оксану зайнятися домом; здається, після весілля вони збиралися завести дитину.
Додзвонитися вдалося з чужого номера.
— Чому я дізнаюся про твоє звільнення від сторонніх?
— Тому й не розповідала, що знала: тобі не сподобається.
— Що саме?
— Знову почнеш про залежність. Що я в чоловіка на утриманні.
Оксана запевняла, що Руслан дає їй гроші. На запитання, чи надходять вони на її власний рахунок, відповіді не знайшлося. Картка вважалася спільною, але розпоряджався нею наречений.
Тоді Галина вперше прямо попросила доньку не виходити за нього заміж. Оксана відповіла, що мати не зуміла зберегти щастя у власній сім’ї й тепер не терпить чужого. Пізніше вона зізналася: цю думку Руслан навіював їй тижнями, пов’язуючи кожну материнську тривогу з самотністю.
Удома Галина відчинила шафу, дістала папери на ділянку. Ледь не вирішила віддати їх доньці: хай бодай так зрозуміє, що мати не заздрить і не тримає її біля себе. Зупинило ім’я Дані у свідоцтві. Не можна було розплачуватися часткою дитини за можливість помиритися з дорослою Оксаною.
У пам’яті поставали й давніші місяці. Уже через місяць після переїзду приїзди доньки стали рідкісними. Ще за два місяці вона майже перестала говорити про роботу. Якось на зап’ястку з’явився синець. Оксана пояснила його ударом об дверцята шафи, а Руслан, що стояв поруч, усміхнувся: за нею, такою незграбною, потрібне око та око.
Галині не сподобалося, як легко він узяв на себе право наглядати за дорослою жінкою. Однак увечері донька сама зателефонувала з докором.
— Він про мене дбає. Просто ти не звикла, що вирішуєш уже не все.
— Я спитала, звідки синець. Хіба це вирішення за тебе?
— Ти вічно шукаєш привід для підозр. Не можна просто порадіти за мене?
Мати знову поступилася тиші. Руслан наче точно знав, до якого місця можна зсунути межу за один раз. Рідше телефонувати, менше бачитися, не слухати заздрісних друзів — окремо все це виглядало дрібницями. Оксана захищала ці зміни як власну самостійність, не помічаючи, скільки людей уже залишилося за межами її життя.
Через сад сталася сварка, після якої розмов майже не лишилося. Донька захотіла забрати документи: нібито з’ясувати вартість землі. Галина запропонувала разом піти до нотаріуса, але оригінали з рук випускати відмовилася. Слідом зателефонував Руслан.
— Рідній доньці папери не віддаєте? Настільки їй не довіряєте?
— Їй довіряю. Твоїх планів на ділянку не розумію.
Він заговорив про майбутнє, про можливий кредит під землю. Галина нагадала: половина належить Дані. Руслан відмахнувся — отже, оформлять дозвіл через службу, що захищає інтереси дітей. Продовжувати цю розмову вона не стала.
За годину Оксана звинуватила матір у тому, що та поводилася з її нареченим як зі злодієм.
— Чому йому не можна спитати? Він намагається допомогти. А ти говориш так, ніби спадщина чужа!
— У ній є і частка твого брата.
— Знову Даня. Ти ним прикриваєшся щоразу, коли хочеш мене зупинити. Я більше не хочу тебе бачити.
Після цього номер Галини опинився заблокованим…
