Соня була певна: у трясовині гине собака. Про те, що вона ризикує життям заради дикого звіра, дівчинка не думала. Їй було десять років, і зараз для неї існував лише цей жалібний звук, що ледь долинав із очеретів. Він нагадував схлипування загубленого малюка. Серед комариного гулу й сюрчання коників його легко було не почути, але Соня вже зупинилася й вдивлялася в зарості.
Липневе сонце розжарило селище, куди нещодавно переїхала її родина. Навіть біля болота не відчувалося прохолоди: від темної води тягло затхлістю, гаряче повітря майже не ворушилося. Батько, єгер Андрій, забороняв доньці підходити сюди. Соня пам’ятала заборону, однак знову пролунав стогін, і вона ступила із сухої землі туди, де під кросівками відразу зачвакала багнюка.
Великий сірий звір загруз у трясовині майже по шию. На купині, що виступала над багном, лежала важка голова, мокра шерсть злиплася, обліплена тванню. Він уже не бився й не намагався підвестися. Лише вуха ледь помітно здригалися. Від цієї нерухомості Соні стало страшніше, ніж від самого болота: здавалося, ще трохи — і допомагати вже буде нікому.
Поблизу не було ані душі. Дівчинка спробувала підійти ближче, але багнюка відразу потягла ноги вниз. Довелося відсахнутися. Майже водночас звір знову подав голос, такий слабкий, що Соня радше вгадала його, ніж почула. Вона закусила губу й підібрала довгу суху гілку. Може, під рідким багном є щось тверде, на що вдасться спертися? Гілка цілком пішла в трясовину, не натрапивши на опір.
І лише тоді Соня розгледіла біля задньої лапи іржаве залізо. Крізь багнюку проступили дуги величезного капкана. Сталеві зубці тримали звіра, не даючи вибратися, поки болото повільно затягувало його. Хтось поставив тут пастку й залишив живу істоту помирати. Дівчинку захлиснув гнів. Піти після цього означало б змиритися з тим, що сталося.
До краю трясовини вона почала стягувати сухі гілки, а потім і дошки, що вціліли від старого зруйнованого містка. Із них потроху складався неміцний настил. Робота йшла болісно повільно. Уже минула година, за нею друга; сонце, як і раніше, пекло спину, на долонях пекли садна. Соня рухалася далі, підкладаючи дерево туди, де інакше не можна було поставити ногу. Тепер вона дивилася тільки перед собою, на наступну невелику ділянку, яку треба було здолати.
Коли настил нарешті довів її до купини, звір на мить підвів повіки. Погляд залишався каламутним і байдужим; очі відразу знову заплющилися. Соня опустилася навколішки. Зблизька капкан виглядав іще страшніше: метал глибоко врізався в лапу. Дівчинка вхопилася за дуги й потягла, однак пружина не піддалася. Вона смикнула ще раз, відчуваючи, як безпорадний гнів змінюється відчаєм. По мокрому від поту обличчю покотилися сльози.
У пам’яті раптом виринула батькова комора й схожа залізна пастка, будову якої Андрій колись їй показував. Натискати слід було на пружини, причому всією вагою. Соня обережно вперлася ногами в іржавий метал і натиснула. Не вийшло. Тоді вона підстрибнула, знову обрушивши на нього всю свою вагу. Довелося повторити спробу. Нарешті пролунав скрегіт, і зімкнені щелепи розійшлися.
Вивільнена лапа лишилася лежати нерухомо. Звір знепритомнів. Соня обійняла його за шию, вперлася ногами в настил і почала витягати. Мокре тіло піддавалося важко; їй доводилося напружуватися з усіх сил заради кожного короткого руху. Відступаючи своєю ненадійною доріжкою, вона тягла його до трави й уже не намагалася думати, чи вистачить сил до кінця.
На твердій землі Соня впала поруч із ним. Кілька митей вона лише намагалася віддихатися, а потім злякалася його тиші. Стільки праці, стільки страху — невже все марно? Притулившись вухом до грудей звіра, дівчинка завмерла. Під шерстю слабо й рівно билося серце. Вона слухала, все ще боячись, що встигла запізно. Але слабкі поштовхи повторювалися, і кожен із них потроху заспокоював її. Уже не треба було вдивлятися в нерухому морду, намагаючись вгадати відповідь: Соня чула, як тривало чуже життя. Отже, вона встигла. Він був живий, хоч зовні ніщо цього не виказувало…
