До моєї страти залишалося менше чотирьох годин, коли у дверях камери з’явився начальник в’язниці, полковник Тарасов. Це був сивий чоловік із втомленим обличчям і важким поглядом, який бачив занадто багато смертей за свою довгу кар’єру в пенітенціарній системі. Він запитав про моє останнє бажання, і я відповів без вагань, що хочу побачити Рекса, мою німецьку вівчарку, востаннє перед кінцем.
Тарасов підняв брову, явно здивований, що я не попросив особливу вечерю або телефонний дзвінок рідним, але мовчки кивнув і пообіцяв організувати цю зустріч. Через сорок хвилин конвоїри вивели мене у внутрішній двір в’язниці — похмурий бетонний простір, оточений сірими стінами з колючим дротом нагорі, типовий для наших виправних колоній суворого режиму.
Холодний ранковий вітер продував мою стару тюремну робу наскрізь, і я мерзлякувато щулився, дивлячись на масивні залізні ворота. Поруч стояв чорний позашляховик із глухим тонуванням скла, занадто дорогий і абсолютно недоречний у цьому похмурому казенному місці. Біля капота, недбало притулившись до полірованого металу, стояв чоловік у бездоганному темному костюмі.
І навіть на значній відстані я миттєво впізнав прокурора Івана Харченка, ту саму людину, яка сім років тому домоглася для мене найвищої міри, виступаючи в суді з такою люттю і переконаністю, немов я особисто відняв у нього щось неймовірно цінне. Його присутність тут, у день виконання вироку, не здивувала мене, адже він завжди був людиною, яка любила доводити свої справи до логічного кінця й особисто переконуватися, що справедливість у його розумінні восторжествувала.
Брязкіт металевих воріт змусив мене різко обернутися, і я побачив, як охоронець веде на короткому повідку велику німецьку вівчарку. Рекс дуже сильно постарів за ці роки далеко від дому: його колись блискуча чорно-руда шерсть помітно потьмяніла, морда вкрилася густою сивиною, а хода видавала важку кульгавість на задню лапу, яка залишилася після тієї страшної ночі сім років тому. ..
