Віддавши свій сніданок циганці в парку, Ольга вже збиралася йти, як її донька підбігла і пошепки сказала:
— Мама попросила передати: якщо хочеш залишитися живою, завтра вранці не виходь з дому першою. Твій чоловік — ошуканець.
Ольга лише відмахнулася. А вранці, зробивши вигляд, що пішла, зазирнула до кімнати…
Ольга ніколи не вважала себе довірливою. Не тому, що життя її сильно ламало. Просто вона звикла думати головою. Якщо в будинку перегоріла лампочка, вона купувала нову, а не шукала знак. Якщо затримували зарплату, вона не шепотіла на воду, а дзвонила в бухгалтерію й уточнювала терміни. Сусідки могли скільки завгодно обговорювати пристріт і порчу — Ольга лише мовчки посміхалася і ставила чайник.
Їй було тридцять чотири. Працювала вона бухгалтером у невеликій транспортній фірмі. Не в тій, де крутилися мільйони, а у звичайній, де кожну копійку перевіряють двічі, бо помилятися не можна. Зарплата була рівна, робота, по-своєму, звична. Жила Ольга у «двушці», що дісталася їй від бабусі. Старий будинок, але район тихий, зелений, до метро недалеко. Ця квартира була її головним якорем — не багатством, ні, але надійністю. Дах над головою, де ніхто не скаже: «Збирайся, ти тут зайва».
З Артемом вона познайомилася два роки тому. Він здавався спокійним, дорослим, не розпускав пір’я, не грав у «справжнього чоловіка» на словах, не обіцяв гори золота. Працював у сфері перевезень: то водієм, то диспетчером, то по документах у якогось знайомого. Спочатку Ользі навіть подобалося, що він не ліз у її справи й не ставив зайвих запитань. Прийшов, поїв, поговорив, спати. Вранці встав, пішов. Усе тихо. Вона й шукала тиші.
Тільки в останні місяці ця тиша стала якоюсь незатишною. Артем почав йти з дому раніше, ніж зазвичай. Спочатку на пів години, потім на годину, потім узагалі до світанку. Ставав нервовим, якщо Ольга питала: «А ти куди так рано?» Відповідав коротко: «Треба». Міг роздратовано стукнути чашкою по столу, ніби його відволікли від чогось важливого. Телефон тримав так, немов у нього там державна таємниця. Вночі міг вийти на кухню попити води й довго шепотіти комусь у слухавку, прикривши двері.
Ольга не влаштовувала сцен. Не тому, що все одно. А тому, що вона вже була в першому шлюбі, де крики ні до чого не призводили. Там теж усе починалося з дрібниць: «Не став запитань», «Ти не розумієш», «Ти мені заважаєш». Закінчувалося порожніми обіцянками й боргами, про які вона дізнавалася останньою. Вдруге їй хотілося жити інакше. І все ж занепокоєння накопичувалося, як вода в чайнику, яку забули зняти з плити.
Одного ранку Ольга вирішила не їхати на роботу відразу. Було прохолодно, але сонце визирало, і вона подумала: «Сяду в парку на лавку, з’їм бутерброд, ковтну кави з термокухля. П’ять хвилин — і легше». Їй набридло щоранку бігти, ніби хтось жене.
Парк був маленький, прохідний. Там гуляли мами з візочками, сиділи старі, іноді школярі перебігали доріжки, спізнюючись. На одному й тому ж місці біля паркану майже завжди сиділа жінка з дитиною. Ольга помічала їх давно. Жінка виглядала втомленою. Тонке пальто, хустка, обличчя з тих, що не скаржаться, але й не посміхаються. Поруч дівчинка років десяти, худенька, з великими уважними очима. Люди проходили повз по-різному: хто відвертався, хто кидав монетку, хто шепотів щось недобре. Ольга просто бачила і йшла далі.
Цього разу вона дістала бутерброд, відкусила, зробила ковток кави й раптом зловила погляд дівчинки. Не жалюгідний, не випрошуючий. Скоріше, дорослий. Занадто дорослий для дитини. Ольга сама не зрозуміла, чому встала і підійшла.
— Візьміть, — сказала вона жінці й простягнула пакет із бутербродом, що залишився, та яблуком. — Я все одно не доїм.
Жінка подивилася на неї уважно, ніби намагаючись зрозуміти, навіщо це роблять. Потім кивнула і тихо сказала:
