Чотирнадцятого березня автозак уже двадцять хвилин стояв посеред плацу, але задні двері так і не відчинялися. У тісному відсіку, розрахованому на п’ятьох, сиділи восьмеро. Пахло мокрою вовною, металом і соляркою. Андрій Петрович Ковальов улаштувався біля ґрат, випроставши спину й поклавши долоні на коліна. Крізь вузьку щілину між стулками йому були видні бетонний паркан, спіраль загорожі, вишка й уривок вицвілого напису. Мокрий сніг танув, не встигаючи торкнутися асфальту.
Хтось у нього за спиною неголосно зауважив, що довга затримка перед висадкою не віщує нічого доброго. Ковальов не відповів. Він засік проміжок між двома обертами прожектора — сорок одна секунда, — потім порахував кроки конвоїра від кута до кута. Вийшло двадцять шість в один бік і стільки ж назад. Вода в жолобі стікала ліворуч, отже, весь плац мав невеликий ухил, і взимку лід мав накопичуватися біля лівого крила. Андрій відзначав такі речі автоматично. За дванадцять років служби звичка спостерігати стала частиною нього самого.
Двері розчахнулися ривком. Засуджених виводили по одному, змушуючи повернутися обличчям до машини й покласти руки на кузов. Мокрий метал обпікав холодом і наче прилипав до долонь. За воротами виправної установи № 7 починалося інше життя — з білої силікатної цегли, сіро-зеленої фарби до середини стін і лампи під залізною сіткою. Повітря в приймальному відділенні було просякнуте хлоркою. Запах дер горло і, здавалося, вже ніколи не збирався зникати.
Обшук проводив прапорщик Микола Іванович Сазонов. Йому було п’ятдесят два, двадцять сім із них він прослужив у системі. Важкі повіки надавали його обличчю втомленого виразу, пальці вкривали дрібні тріщини. Чужі речі він не жбурляв і принизливих зауваг не відпускав: працював швидко, мовчки, по порядку. Прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, обвинувачення, строк, початок і передбачуваний кінець покарання. Почувши, що Ковальов дістав дев’ять років суворого режиму за умисне вбивство, Сазонов уперше підвів очі.
Це була перша судимість Андрія. Прапорщик подивився на його поставу й затримав погляд на старих пласких мозолях на кісточках — такі не з’являються від лопати чи верстата. У журналі з’явилася коротка позначка, після чого Сазонов підсунув тюк із застираною бежевою робою. Одяг носили вже другий строк; на підкладці хімічним олівцем залишалося чуже прізвище. Ковальов не став заперечувати. Свій одяг він склав точним квадратом і поклав на лаву так, ніби готував речі до професійного огляду. Сазонов помітив і це, але промовчав.
Карантин мав тривати чотирнадцять діб, однак на тринадцятий день Ковальова викликали в оперативну частину. Кабінет капітана Романа Сергійовича Гур’єва містився на другому поверсі штабу. Жалюзі, дешевий принтер, склянка з ручками, трохи перекошений офіційний портрет — нічого особистого, крім надто вільної обручки на руці господаря. Тридцятичотирирічний капітан носив нову форму з гострими стрілками й гортав справу Андрія з виглядом людини, яка давно знає кожну сторінку.
Тринадцять днів карантину дали Ковальову змогу побачити розпорядок ще до знайомства з бараком. Час тут визначався не годинником, а звуками: відкриттям годівниці, ключем у замку, кроками перевірки. Розмови обривалися з появою форми, а будь-яке переміщення супроводжувалося прізвищем і записом. Андрій не намагався відразу сперечатися з устроєм установи. Він запам’ятовував, де усна команда перетворюється на документ і в якому місці папір зникає. Тому виклик на добу раніше належного строку він сприйняв не як випадковість, а як першу ознаку того, що його справу читають окремо від решти…
