Щовечора рівно о дев’ятій починалася перевірка. Люди шикувалися в проході двома шеренгами, інспектор ішов із планшетом і називав прізвища, а кожен відповідав коротким «я». Ковальов завжди стояв третім від дверей, тримався рівно, але підборіддя не задирав. На третій перевірці співробітник двічі прочитав одне прізвище й пропустив інше. У строю ніхто не наважився його виправити. Після відбою Андрій тихо підійшов до днювального, назвав номер рядка й порадив звірити список із журналом: через подвійний запис в’язневі могли не видати посилку.
Помилку справді виявили. За тиждень чоловік із другого ряду отримав передачу, на яку марно чекав два місяці, і так і не дізнався, хто допоміг. Тим часом барак і далі вивчав Ковальова. Він прокидався приблизно за хвилину до загального підйому, ще кілька секунд лежав нерухомо, а потім сідав саме перед тим, як у коридорі лунали чоботи чергового. Ковдра на його ліжку перетворювалася на рівний конверт. Він доїдав будь-яку їжу, мився холодною водою, ніколи не сідав спиною до проходу, не курив, не брав чужих цигарок і не пив міцного тюремного чаю.
Читав Андрій теж не те, що решта. Замість пошарпаних детективів він замовляв тонкі відомчі брошури, правила внутрішнього розпорядку й норми виконання покарань. Працював з олівцем, відзначав сторінки, виписував дати, строки й номери процедур у звичайний клітчастий зошит. Гиря одного разу витяг його з-під матраца й став гортати при всіх, сподіваючись знайти листи, скарги або бодай щось смішне. Усередині виявилися тільки номери документів, дати й прізвища. Розчарований Гірін кинув зошит на підлогу. Різаний сам підняв його, обтрусив об коліно й поклав точно на попереднє місце.
Для решти зошит виглядав безглуздим. У бараці цінувалися речі, якими можна скористатися негайно: тютюн, чай, продукти, місце ближче до тепла. Номер звернення не зігрівав уночі й не давав зайвого хліба. Ковальов ставився до нього інакше. Усне прохання можна забути, відданий аркуш — загубити, розмову — переказати у зручній формі. Номер пов’язував теперішнє з майбутньою перевіркою. Саме тому Андрій зберігав записи не як спогади, а як мапу: коротку, суху й зрозумілу лише тому, хто знає, куди веде кожен рядок.
На п’яту ніч Гиря вирішив перевірити новачка без свідків, хоча двох приятелів усе ж залишив у проході. Близько пів на третю Ковальов підвівся й попрямував до вмивальника. Максим рушив за ним за кілька секунд. Під синім нічником блищала мокра кахля, дзеркало давно втратило скло, третій кран без кінця капав у залізний жолоб. Андрій стояв біля раковини не спиною до виходу, а впівоберта. Гиря зайняв дверний проріз і спитав, чи знає той своє місце.
Ковальов закрутив кран до кінця й спокійно підтвердив, що розуміє сенс запитання. Максим штовхнув його долонею в груди — не сильно, лише перевіряючи стійкість. Андрій змістився на пів кроку, не відштовхуючи супротивника й не впираючись. Долоня ковзнула повз, Гиря за інерцією нахилився до стіни. Другий удар був уже справжнім: короткий, знизу, розрахований на те, щоб шум не вийшов за межі вмивальника. Ковальов знову пішов із лінії. Кулак Максима врізався в чавунний кран, і той присів, затиснувши розбиту кисть між колінами.
Андрій не торкнувся його. Дочекався, поки дихання вирівняється, і рівним інструкторським голосом пояснив: на мокрій кахлі з ухилом не можна активно працювати ногами, а людина, яка перекрила вихід, сама лишає в себе за спиною стіну. Якби Ковальов захотів, Гірін уже лежав би головою біля зливного трапа, але йому це не потрібно. Двоє в проході чули кожне слово. До ранку весь барак знав небезпечну для місцевої ієрархії версію: новенький не побився з Гирею не тому, що не міг, а тому, що не вважав за потрібне. Максим три дні ховав опухлу кисть і розповідав, ніби вдарився об верстат.
Для Гирі поразка виявилася особливо неприємною через відсутність самого поєдинку. Удар Ковальов його — Максим міг би говорити про силу супротивника, невдалий рух або випадковість. Але Андрій залишив йому тільки власний розбитий кулак і пояснення помилки. Двоє свідків бачили, що новачок жодного разу не підняв руки. У бараці історія розходилася без прикрас, і від того звучала переконливіше. Ковальов не святкував перемоги, не розповідав про минуле й уранці встав у звичний час. Така байдужість позбавляла Гирю навіть можливості продовжити конфлікт на звичних умовах…
