— поцікавилася раптом сусідка.
— Ні, — Катя про всяк випадок вирішила не розкривати всіх карт.
— Напевно, до тебе встигли. У господаря, свекра твоєї родички Зінаїди, річ одна цінна була — годинник срібний.
Його йому поміщик тутешній подарував. Кузьма Петрович його так любив, так любив, як пам’ять зберігав. Заповідав синові, а тому вже не було кому його передати. Дітей-то у Зінаїди з чоловіком не вийшло, так і залишився в будинку годинник дорогоцінний. Про те багато хто в селі знав. Як Зінаїда померла, стали сюди навідуватися люди, реліквії шукати. Подейкували, що так і не знайшов ніхто годинника, хоча весь будинок перерили.
Та видно, все ж забрав хтось. Ех, а Кузьма Петрович, царство йому небесне, говорив не раз: врятує життя цей годинник комусь. Вже не знаю, з чого взяв він це. Тому й не продавав його навіть у найважчі часи.
Сусідка пішла, а Катя раптом все зрозуміла. Картинка в її голові повністю склалася. Мабуть, Кузьма Петрович дуже любив свій будинок. Ось і з’явилася його душа познайомитися з новими господарями. І годинник він спеціально дав Каті знайти, щоб вона його продала і врятувала сина. А потім з’явився і розповів про цінність подарунка.
Так би Катя віддала цінну річ у ломбард, де не дали б і чверті її повної вартості. Ця сума не врятувала б Федю.
Зате тепер жінка вирушить до антиквара. Щось підказувало: їй запропонують суму, якої точно вистачить на операцію.
Катя раптом посміхнулася.
— Дякую, — одними губами прошепотіла вона, звертаючись до будинку. — Величезне дякую.
