Церемонія пішла своєю чергою, і представниця служби реєстрації урочистим голосом промовила традиційні слова про створення нової сім’ї, про вірність і любов до кінця життя. Вікторія чула ці слова ніби крізь товщу води. Вони долітали до неї приглушено, спотворено, поки сама вона стояла поруч із Максимом, відчуваючи запах тривожного нервового поту, що пробивався крізь дорогий парфум. Коли представниця служби реєстрації спитала, чи згодна Вікторія Андріївна взяти за законного чоловіка Максима Романовича, у залі повисла та особлива дзвінка тиша, яка завжди передує урочистому «так».
Вікторія відчула, як десятки очей спрямувалися на неї, як батько за спиною затамував подих, як мати піднесла до очей хустинку, готуючись розплакатися від зворушення. І в цій дзвінкій тиші вона раптом із пронизливою ясністю зрозуміла: вона не може вимовити це слово, не переконавшись. Не тому, що розлюбила, не тому, що злякалася дурних слів вуличної ворожки, а тому, що десь у глибині душі вже оселилося знання, важке й невідворотне, як вирок. Знання, що все її майбутнє життя, усе її щастя будується на хиткому піску брехні, меж якої вона поки що не бачила, але вже відчувала шкірою.
«Так», — вимовила вона все ж таки, бо відступати було пізно, бо очі всіх присутніх дивилися на неї з очікуванням, і тому, що десь у глибині свідомості ще жевріла примарна надія, що вона помиляється, що ворожка справді виявилася божевільною жебрачкою, а у валізі лежать звичайні будівельні інструменти чи спортивна форма для тренажерної зали. Максим видихнув із явним полегшенням, коли пролунало це слово, і Вікторія помітила цю реакцію, відзначила її десь на периферії свідомості, додавши ще один тривожний штрих до загальної картини, яка складалася в її голові поза волею, всупереч відчайдушному бажанню бачити лише хороше. Коли представниця служби реєстрації оголосила їх чоловіком і дружиною, зал вибухнув оплесками.
Полетіли пелюстки троянд. Хтось із гостей голосно крикнув: «Гірко!», вимагаючи поцілунку молодят. Максим обійняв її, поцілував, і в цьому поцілунку Вікторія відчула дивну поспішність, ніби він хотів якнайшвидше покінчити з формальною частиною й перейти до банкету, де можна буде розслабитися й забути про тривоги цього ранку.
Після церемонії почалися традиційні фотографії на сходах палацу, випускання білих голубів, обсипання молодят рисом і конфеті. Вікторія усміхалася в об’єктив, позувала так, як учив її фотограф. Але кожна клітинка її тіла була напружена, як натягнута струна, готова луснути від найменшого дотику. Саме під час фотосесії, коли Максима відволікли його друзі, які хотіли сфотографуватися окремо з молодим, Ірина непомітно підійшла до Вікторії й прошепотіла на вухо: «Водій відійшов покурити за ріг — зараз або ніколи».
Вікторія відчула, як земля йде з-під ніг від хвилювання. Вона швидко озирнулася. Максим стояв в оточенні друзів за метрів двадцять. Мати Вікторії щось жваво обговорювала з матір’ю нареченого.
Батько давав інтерв’ю місцевому фотографу, який знімав матеріал для міської весільної хроніки. Момент був вдалий, можливо, єдиний за весь цей метушливий день. «Прикрий мене», — прошепотіла вона Ірині й, намагаючись рухатися якомога природніше, попрямувала до машини, що стояла трохи осторонь від основної групи гостей. Кожен крок давався їй важко.
Сукня плуталася в ногах. Фата колихалася від легкого вітерцю, а серце билося так несамовито, що вона боялася, аби його стуку не почули довкола. Підійшовши до машини, вона з жахом виявила, що дверцята багажника замкнені, а ключів у неї, зрозуміло, не було. Відчай накрив її гарячою хвилею.
Невже всі ці болісні сумніви, увесь цей кошмарний день так і залишаться без відповіді? І вона ніколи не дізнається правди, житиме далі з цим гризучим відчуттям невизначеності, що роз’їдає душу зсередини, як іржа роз’їдає метал. Але тут її погляд упав на заднє сидіння машини, де крізь тоноване скло невиразно виднілися обриси якогось предмета. Придивившись уважніше, прикриваючи очі від сонця долонею, вона зрозуміла: це була невелика жіноча сумочка, що лежала на підлозі біля заднього сидіння, явно залишена там поспіхом і зовсім не належала жодній із присутніх на весіллі жінок, яких Вікторія знала в обличчя.
Дверцята машини, на щастя, виявилися не замкненими. Мабуть, водій, відійшовши покурити, забув про цю дрібницю, вважаючи, що територія палацу одружень під охороною й жодних неприємностей бути не може. Вікторія, ще раз озирнувшись через плече й переконавшись, що Максим, як і раніше, зайнятий розмовою з друзями, а Ірина демонстративно загороджує огляд, балакаючи з кимось із гостей, потягнула на себе дверцята й нахилилася всередину салону. Сумочка виявилася дешевою, потертою, явно не тією річчю, яку могла б носити заможна наречена чи її подруга.
Коричнева штучна шкіра, обтріпані шви, ручка, замотана синьою ізоляційною стрічкою в місці, де шкіра тріснула. Руки Вікторії тремтіли так сильно, що вона ледве змогла розстебнути незручну застібку. Усередині виявився жіночий паспорт. Вона розгорнула його тремтячими пальцями.
І з фотографії на неї глянула молода жінка років двадцяти п’яти, темноволоса, зі стомленими, але по-своєму гарними рисами обличчя. «Дарина Володимирівна Коваленко», — свідчив запис. Місце проживання — невелике село за дві години їзди від міста. Поруч із паспортом лежала зім’ята квитанція з місцевої клініки…
