— Я зняв гроші. Родині вони зараз потрібніші, — радісно оголосив Кирило. — Мама на п’ятий поверх ледве підіймається, ліфта немає, суглоби хворі. А в тебе вони лежали без діла.
Він жував бутерброд із ковбасою, і на чисту скатертину летіли крихти. Оксана дивилася на нього поверх чашки, у якій вистигала кава. У банківському застосунку на телефоні замість заощаджень стояли нулі.
Зникли 3 мільйони. Гроші від торгівлі тканинами на оптовому ринку Оксана відкладала потроху: працювала по 12 годин, перетягувала важкі рулони гобелена, вдихала пил, сперечалася з постачальниками, аж поки не сідав голос. Наступного тижня вона збиралася викупити сусідній павільйон. Чоловікові, щоб перекреслити ці плани, вистачило одного походу до банку. У нього збереглася довіреність, видана рік тому, коли Оксана потрапила до лікарні. Відкликати її потім вона забула.
— Тобто ти взяв і зняв усе з мого рахунку? — спитала вона рівно, із сухою, неприємною для співрозмовника цікавістю.
— Чому з твого? У шлюбі гроші спільні. — Кирило випнув груди; навіть відгодований голуб, що дорвався до шматка батона, тримався б скромніше. — Мама додає свої 2 млн, які встигла відкласти. Виходить 5 млн — можна вибирати. Я вже знайшов їй чудову однокімнатну квартиру в новобудові. Скоро оформлю.
— Ти розумієш, що обікрав мій бізнес?
— Ой, не починай трагедію. Фіранок іще нашиєш. Квартира — це вкладення, бетон, а не твої ганчірки. — Він відмахнувся рукою зі шматком ковбаси. — Мені байдуже, які в тебе заперечення й образи. Для матері нічого не шкода.
Оксана не закричала. Допивши каву, вона підвелася, взяла автомобільні ключі й вийшла. Услід їй долинуло лише хмикання: Кирило анітрохи не сумнівався у власній правоті.
За 40 хвилин вона зупинилася біля гаражного кооперативу. Тут пахло машинним мастилом і паленою гумою. У боксі номер 42 стояла піднята «Хонда», з-під неї виднілися ноги в заляпаному мастилом комбінезоні.
— Тату, вилазь! Поговорити треба! — Оксані довелося перекрикувати компресор.
З-під днища на візку викотився Петро Андрійович — кремезний сивий чоловік, якого важко було обвести круг пальця. Він витер руки ганчіркою, вислухав доньку й сплюнув у порожню бляшанку з-під незамерзайки.
— Отже, довіреністю скористався? — Брудним пальцем батько почухав брову. — І матері квартиру підбирає. Дбайливий який. Прямо Тимур з усією своєю командою в одній особі.
— Купувати збирається сьогодні-завтра. У нього 5 млн готівкою: мої 3 млн і 2 млн Раїси Федорівни. Тату, мені свої повернути треба. І щоб після цього він до мене й підступитися боявся.
Петро Андрійович усміхнувся. У цьому гаражі давали раду й складнішим справам, ніж зухвалі зяті.
— У Кирюші 5 млн готівкою? У того самого, що минулого тижня на трасі купив мідні монети, повіривши, ніби йому продають золото Петра І? — Він похитав головою. — Ксанко, цей олень уже забрів у джунглі й досі думає, що йде безпечною стежкою. Зараз улаштуємо.
Для особливих випадків у Петра Андрійовича був кнопковий телефон. Він дістав його й набрав номер.
— Льоню, привіт. Театральний піджак іще цілий? Добре, приїжджай у гаражі. Головну роль тобі пропонуємо. Заплатимо 20% із того, що заберемо понад потрібну суму.
За годину з’явився Леонід Павлович. Колись він грав в обласному драмтеатрі, тепер жив вільним митцем і вправно провертав усілякі комбінації. Блискучий дешевий костюм надавав йому вигляду рієлтора, чия солідність переживала затяжний запій. Погляд важкий; будь-яку нісенітницю ця людина могла вимовити так, ніби доповідала результати багаторічної наукової праці.
Оксана розклала на капоті план.
— Йому потрібна однокімнатна. Де саме, я знаю: всі розмови були про цей ЖК Кам’янка. Там дешевше за 5 мільйонів немає, а в нього рівно стільки. Але до грошей він жадібний неймовірно. Варто назвати ціну нижчу — і думати він перестане.
— А починав? — устряв Петро Андрійович. — Ну що ж, на таку приманку й упіймаємо.
Діяти довелося швидко. Леонід вирушив у перехід по нову сім-картку, призначену лише для майбутньої розмови. Оксана тим часом зв’язалася зі знайомими працівницями агентства нерухомості. Через них вона отримала справжні планування квартир у ЖК Кам’янка — саме такі документи Кирило очікував побачити в людини, яка представляла забудовника. Потім знайшли приміщення: кабінет на околиці, у дешевому бізнес-центрі, який погодилися здати всього на добу. Обстановка там була мізерна й пасувала до нашвидкуруч улаштованої контори: стіл, два стільці й фікус, поставлений у кутку. На стіні висів портрет президента, покликаний надати цьому тимчасовому офісу ділової солідності. Більше для підготовленої ролі Леонідові нічого не треба було.
Дзвінок пролунав того ж дня, вже ближче до вечора. Кирило сидів на кухні, оточивши себе пачками грошей. Він перераховував їх одну за одною, проводив пальцями по корінцях купюр і знову брався перевіряти суму. Телефон задзвонив саме тоді, коли чергова пачка опинилася в нього в руках.
— Кириле Степановичу? Вас турбує служба безпеки забудовника ЖК Кам’янка. — Леонід говорив оксамитовим, прихильним голосом, але в його інтонації відчувався легкий діловий поспіх. — Ваш номер мені передав один менеджер, якого вже звільнили. Одразу попереджаю: справа суто конфіденційна, ця розмова має залишитися між нами.
Кирило зібрався, випростав спину. Уже запахло можливістю отримати щось задарма.
— Так, слухаю.
— Підрядник збанкрутував і розрахувався з нами квартирою. Забудовникові до вечора треба закрити касовий розрив. Шостий поверх, площа 38 квадратних метрів, ринкова ціна — 5 млн. Сьогодні за готівку віддамо за 4 млн. Не підходить — набираю наступну людину зі списку. Через шість годин у мене літак.
Зазвичай думки Кирила рухалися з неквапливістю дорожньої техніки. Тепер усередині наче завівся гоночний мотор: чотири замість п’яти! Мільйон можна залишити собі, Оксана не дізнається, мама отримає квартиру.
— Беру! Куди їхати? — випалив він, так захопившись майбутньою вигодою, що не помітив, як слина потрапила на пачку п’ятитисячних.
— У бізнес-центр «Спектр», кабінет 412. Приїжджайте самі, Кириле Степановичу. Самі розумієте, податковій про такі ціни знати ні до чого.
Ще за годину Кирило пітнів у задушливому кабінеті. Навпроти сидів Леонід: золотий годинник раз у раз опинявся перед його очима, ручка нервово стукала по столу. Поруч лежала чепурна папка.
— Гроші з вами? Добре. — Леонід говорив коротко, уривчасто. — Ось договір. Читаєте, розписуєтеся, отримуєте ключі. І все, мені треба крізь затори до аеропорту пробиватися.
Кирило вхопився за папери. Майбутній прибуток у цілий мільйон заважав зосередитися; він пробіг очима великий заголовок: «Договір купівлі-продажу об’єкта нерухомості ЖК Кам’янка». Нижче тіснилися дрібні рядки. Він усе ж спробував розібрати початок: «Взяти три великі яблука, бажано сорт Антонівка, очистити від шкірки».
— Це ще що? — Кирило кліпнув. Чи то спека винна, чи хвилювання, але літери розпливалися.
— Технічні формальності! — гаркнув Леонід і промокнув лоба хустинкою. — Підрядник так оформлює документи, у них специфікації оздоблення зашифровані внутрішніми кодами. Купуєте чи відмовляєтеся? Інша людина з готівкою чекає на лінії!
Думка про те, що вигідна квартира дістанеться іншому, виявилася переконливішою за яблука. Кирило взяв ручку й розмашисто підписався на кожній із трьох сторінок.
— Тепер гроші. — Леонід оглянув викладені пачки. — Чотири за квартиру. А мільйон навіщо притримуєте? Додавайте: підземний паркінг і комору оформимо зі знижкою. Окремо вони півтора мільйона коштують. Завтра пошкодуєте, що проґавили.
Кирило завагався лише на секунду. Відмовлятися від нової вигоди не хотілося. Він витяг із барсетки останню пачку й посунув її Леонідові.
Усі 5 мільйонів зникли у великому портфелі. Клацнули замки. На стіл упали два ключі з брелоком.
— Номер квартири 145. Вдала покупка, Кириле Степановичу, вітаю.
З кабінету Леонід вилетів із грацією молодого сайгака. Кирило залишився на стільці, стискаючи ключі. Такою перемогою міг би пишатися біржовий воротила: він перехитрив усіх.
Наступного дня Оксана розбирала накладні в магазині. Навколо громіздилися портьєрні тканини, стояв знайомий запах нової матерії й барвника. Телефон завібрував, показавши вдоволене обличчя чоловіка. Вона прийняла виклик і ввімкнула гучний зв’язок. Петро Андрійович уже підійшов і сидів поруч із термосом чаю.
— Привіт, дружинонько! — У голосі Кирила тріумф змішувався зі зневагою. — Усе зі своїми ганчірками вовтузишся? А ми з мамою їдемо заселятися.
— Вітаю вас, — сухо сказала Оксана.
— Це тепер мамина квартира, і купив її я! — віщав він з автомобіля. — Твої гроші пішли? Значить, доля так розпорядилася. Час звикати, Ксано: головний у домі я. Буде по-моєму.
— Доля ще й не таке влаштовує, Кирюшо. Під ноги дивися, через поріг не гепнися.
Вона закінчила розмову. Петро Андрійович випив гарячого чаю й широко всміхнувся.
— Час засікай, доню. Хвилин за 20 подзвонить, не пізніше.
Новою плиткою коридору шостого поверху тим часом гордо крокували Кирило й Раїса Федорівна. Жінка суворих правил несла пакет із шампанським і банкою маринованих помідорів. Біля масивних металевих дверей вона зупинилася в розчуленні.
— Синку, ось і наша, 145! Яка краса! Хай тепер твоя Ксанка шкодує. Бабі гроші довіряти не можна. Їх у сім’ю приносити треба, матері допомагати.
Кирило поважно вставив ключ і спробував повернути. Не вийшло.
— Нове все, трохи заїдає, — пробурмотів він і наліг дужче.
Метал заскреготів, але замок не відчинився. Кирило двічі штовхнув двері плечем, потім ударив ногою. Тут вони розчахнулися зсередини.
Перед ними стояв величезний чоловік із густо зарослими чорним волоссям грудьми й руками. З одягу — сімейні труси в горошок, у руці — недоїдений чебурек.
— Жити набридло? — прогудів він, обсипаючи килимок крихтами. — Ви чого мої двері дерете?
Кирило відсахнувся й наступив матері на ногу.
— Ви хто взагалі? Я вчора цю квартиру купив! Вона моя! — Голос зірвався на вереск; ключі заметлялися в нього в руці.
Чоловік перестав жувати, оглянув обох і вільною рукою почухав груди.
— Ти мариш, клоуне? Другий рік тут живу, ремонт зробив. Забирайся, поки я тобі ці ключі куди не слід не запхав.
— Зараз поліція приїде! У мене договір є! — Тремтячими руками Кирило поліз у барсетку й дістав згорнуті в трубочку аркуші.
— Ну викликай. Почекаю.
Двері грюкнули, гуркіт прокотився коридором. Раїса Федорівна зблідла й випустила пакет. Пляшка глухо вдарилася об плитку крізь поліетилен, але дивом лишилася цілою.
— Кирюшо. — У материному голосі з’явилася небезпечна жорсткість. — Ти кому 5 мільйонів відніс? Де мої два?
— Мамо, не хвилюйся. Якась помилка. Менеджер казав, що забудовник, взаєморозрахунок…
Від часу першого дзвінка минуло рівно 28 хвилин, коли телефон Оксани знову задзвонив.
— Так, Кирюшо?
— Оксано, Оксаночко… Ксано, здається, мене обдурили. — Від колишньої пихи нічого не лишилося: голос тремтів і зривався від паніки. — Поліцію викликаю. Ключі не підходять, квартира чужа, там якийсь мужик у трусах!
— От халепа, — процідила Оксана, дивлячись на усміхненого батька. — Напевно, доля так розпорядилася. Ти ж сам усе вирішив, Кирюшо. Сам і розбирайся.
Поклавши телефон на стіл, вона повернулася до Петра Андрійовича.
— Тату, поїхали у відділок. На останню сцену хочу подивитися зблизька.
Чергова частина зустріла Кирила й Раїсу Федорівну запахом хлорки та залежаного паперу. До нього домішувалося важке відчуття чужої безнадії, принесеної сюди людьми разом із заявами й скаргами. За скляною перегородкою сидів капітан Коваленко. Він відверто нудьгував, поки перед віконцем наливався фарбою Кирило. Раїса Федорівна стояла одразу за сином і нависала над ним із такою загрозою, що сама скидалася на занесену для удару качалку. Кирилові лишалося тільки чекати, коли капітан візьметься за його заяву й папери, які ще недавно здавалися йому справжнім договором на квартиру.
— Заяву заповнюйте, — байдуже сказав капітан, підсуваючи бланк. — Кому гроші віддали, як, за яких обставин. Договір покажіть.
Аркуші Кирило простягнув тремтячими руками. Коваленко взяв їх, поправив окуляри й спершу прочитав надруковану великими літерами назву. Потім його погляд перейшов на перший абзац. Брови капітана повільно поповзли вгору й майже дісталися краю кашкета. З нього вирвався приглушений хрюкаючий звук. Коваленко квапливо затулив рота долонею, намагаючись повернути собі серйозний вигляд, але прочитане виявилося сильнішим. Він так і не вимовив жодного слова — тільки затрясся від беззвучного сміху, продовжуючи тримати перед собою підписані Кирилом сторінки.
— Тут що, весело? — Кирило вперся долонями в стійку. — У мене 5 мільйонів украли!
Прокашлявшись, капітан витер сльози.
— Ви текст перед підписом читали?
— Угорі подивився, договір купівлі-продажу. Рієлтор квапив, літак у нього.
Коваленко зітхнув: людська дурість викликала в нього непідробне співчуття.
— Послухайте-но, інвесторе, що написано у вашому юридичному документі. Під номером 1.1 значиться: «З очищених яблук нарізати тонкі скибочки. Від потемніння захистити їх, збризнувши соком лимона». Наступний пункт, 1.2: «Збиваючи яйця разом із цукром, домогтися густої піни білого кольору; просіяне борошно підсипати поступово».
Раїса Федорівна рвонула до віконця, відтіснивши сина плечем.
— Поліцейський, ви що таке кажете? До чого тут борошно?
— Борошно пшеничне, вищого ґатунку. — Перегорнувши сторінку, Коваленко продовжив: — Читаю пункт 2.1 під назвою «Відповідальність сторін»: «Для випікання підготувати форму: щедро змастити її вершковим маслом, потім посипати панірувальними сухарями». Переходжу до розділу «Права й обов’язки»: «Спочатку у форму відправляється половина тіста, поверх неї — яблука, які треба покрити другою половиною. Тримати в духовці 40 хвилин, установивши температуру 180°». Далі йдуть підписи.
Ніхто не відповів. Із коридору долинало, як капає несправний кран.
Кирило повільно подивився на аркуші. Тепер рядки читалися без зусиль: звичайна класична шарлотка. Над рецептом жирно надруковано «Договір», під ним — його власний розмашистий підпис.
Мати повернулася до нього. Обличчя вкрилося червоними плямами, очі перетворилися на вузькі щілинки.
— Ти… — прошипіла вона так, що в Кирила похолола спина. — За пиріг? Ти 5 мільйонів за рецепт заплатив?
— Мамо, мене квапили! Я думав, мільйон зекономимо. Я ж для нас старався!
— Що ти накоїв! — прогриміла Раїса Федорівна на весь відділок.
Вона перехопила ремінець важкої шкіряної сумки із залізними пряжками й гаманцем усередині. Сумка злетіла й ударила сина по маківці.
— Мамо! Ти що?! — закричав Кирило, прикриваючи голову.
— Мої 2 мільйони! Мої заощадження, бовдуре!
Зупинитися Раїса Федорівна вже не могла: удари діставалися спині, плечам, рукам. Коваленко відкинувся на стільці. Рознімати їх він не став, спостерігаючи за сімейним вихованням із певним задоволенням.
— Дружину обікрав! У мене останнє витягнув! Бізнесмен знайшовся! Інвестор!
Кожне звинувачення підкріплювалося новим ударом. У цей час роз’їхалися скляні двері, і у відділок упевнено ввійшла Оксана. За нею неквапом ішов батько з непримітним чорним пакетом-майкою. Оксана зупинилася за три метри, схрестила руки й подивилася, як свекруха ганяє Кирила біля чергового віконця.
— Добрий вечір, Раїсо Федорівно! Кирюшо, новосілля у вас, бачу, бурхливе!
Свекруха важко дихала, не випускаючи сумку. У Кирила з’їхав піджак, волосся стирчало, на щоці червонів слід від пряжки. Зараз він нагадував побитого пса. Від колишньої пихи Кирило забув і кинувся до дружини.
— Оксано, шахраї! Мене обдурили! Замість квартири підсунули рецепт. Усі гроші пропали, усі 5 мільйонів!
Вона дивилася спокійно й без жалю, із холодною діловитістю людини, яка щойно блискуче завершила угоду століття.
— Знаю, Кирюшо. Рідкісний ти розумник. Ти мої гроші вкрав, витер об мене ноги, а пояснив усе долею. Ну от, вона тебе почула.
Петро Андрійович підійшов, розстебнув куртку й витяг із внутрішньої кишені пачку, стягнуту гумкою. Приблизно мільйон — частина грошей, які Леонід приніс у гараж пів години тому. Свої 3 млн Оксана вже повернула на банківський рахунок; тепер дістатися до них чоловік не міг. Раїса Федорівна, побачивши купюри, жадібно ковтнула.
— Ваш син украв у мене 3 мільйони, щоб купити вам квартиру, — звернулася Оксана до неї. — Ви знали, звідки гроші, і охоче погодилися. Ще 2 мільйони додали, щоб узяти в цьому участь.
Свекруха відкрила рота, але Оксана підняла руку, не давши їй заговорити.
— Чужого мені не треба. А свого я нікому не дозволю відбирати. Цей клоун, — вона кивнула на зіщуленого чоловіка, — вирішив майже задарма отримати квартиру з паркінгом. Сам вигадав, сам віддав шахраям усе до копійки.
Оксана забрала пачку в батька й простягнула свекрусі.
— Тут 900 000.
— Чому тільки 900? У мене 2 млн було! — обурилася Раїса Федорівна, але під важким поглядом Петра Андрійовича вмовкла.
— Спершу спасибі скажіть, що повертаю хоч щось. Могла б постояти й подивитися, як ви скаржитеся на невідомого рієлтора з рецептом. Це добра воля з мого боку, повага до літньої людини. А ще є такса. Решта 1 100 000 — відшкодування моральної шкоди й витрат: покарати вашого сина організувати, акторів оплатити, кабінет зняти. І мені трохи за нерви.
Раїса Федорівна швидко оцінила, з чого їй доводилося вибирати. Заява в поліції, за її підрахунками, нічого не поверне: невідомий рієлтор зник, а син виявився недалеким чоловіком. Оксана тримала перед нею 900 000, які можна було забрати зараз; інакше вона не отримає ні копійки. Практичність переважила. Раїса Федорівна різко вихопила простягнуту пачку, квапливо перерахувала кілька верхніх купюр і сховала гроші глибоко в важку сумку.
— До мене додому не пхайся, — сказала вона синові. — Народила тебе, а тепер із спадкоємців викреслюю. Через твою дурість втратила 1 100 000! Живи де хочеш, хоч у коробці біля теплотраси.
Підбори гучно застукали по відділку. Раїса Федорівна пішла, не озирнувшись.
Кирило покліпав і благально подивився на дружину.
— Ксано, Оксанко… Ми ж сім’я. Не знаю, що на мене найшло. Пробач. Ходімо додому? До твоїх рахунків більше не торкнуся.
Оксана з усмішкою поправила комір пальта.
— Додому — це в квартиру, яку мені бабуся залишила? Ні, Кирюшо. Твої речі в сміттєвих мішках на сходовому майданчику. Ключі викидай: годину тому я змінила замки. Довіреність відкликана. Завтра вранці подаю на розлучення.
— Мені куди тепер? У мене ні копійки!
Вона знизала плечима й попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася з веселою, вдоволеною усмішкою.
— Отже, Кирюшо, доля так розпорядилася. Шарлотку спечи. Кажуть, допомагає заспокоїтися.
Оксана вийшла слідом за батьком у свіже вечірнє повітря. У кишені були ключі від магазину, на рахунку — знову потрібна сума й приємна надбавка. Їй було легко від відчуття перемоги, яку вона вважала цілком чесною. Справи йшли на лад.
