— А кому говорити? — гірко посміхнулася бабуся. — Я їздила, дивилася на будинок з-за паркану. Бачила, що люди нові живуть, начебто пристойні. А тут дивлюся — ти. Зрозуміла, що біда в тебе. Думаю, може, доля? Може, прийшов час старі схованки відкривати?
— Клавдіє Петрівно, — Алевтина схопила її за руку, — мені потрібно її знайти, Людмилу або Дениса. Мені потрібно зрозуміти, як саме Аркадій змусив їх продати будинок. Без їхніх свідчень ці папери — просто макулатура для суду. Микита скаже, що я їх підробила.
— Знайти… — Бабуся похитала головою. — Де вони зараз, хто знає? Перший час у місті жили, в гуртожитку тролейбусного депо. Сходи туди, може, хто зі старих залишився, щось згадає.
Гуртожиток на Заводській вулиці зустрів її запахом смаженої картоплі та неймовірного затишку. Довгий коридор з облупленою синьою фарбою на стінах був заставлений дитячими візками та велосипедами. В кінці коридору, у скляній будці вахтера, сиділа худенька жінка і думала про своє.
— Вибачте… — Аля постукала в скло.
Жінка з цікавістю повернула голову.
— Чого треба? До кого?
— Я шукаю інформацію про мешканців. Вони жили тут років шість-сім тому. Замуліни. Людмила та її син Денис.
— Замуліни? — Жінка задумалася, оцінюючи її пальто. — А ти хто їм будеш?
— Я далека родичка, — збрехала Аля. — Невелика спадщина відкрилася, шукаю їх.
— Хм, спадщина… Я Тамара. Пам’ятаю Люду. Тиха була, забита. А синок її той ще фрукт. — Вахтерка вийшла з будки, поправила халат. — Поговорити хочеш? З тебе шоколадка.
— Я куплю, — поспішно кивнула Аля. — Розкажіть, будь ласка.
— Та що там розповідати? — Тамара притулилася до одвірка. — Жили вони в дванадцятій. Люда на двох роботах працювала, а Денис… він тоді якраз вийшов.
— З в’язниці? — уточнила Аля.
— Ну а то. Недовго сидів, за якусь крадіжку. Повернувся злий, як вовченя. Влаштувався на мийку, тут недалеко на станції. Начебто гроші з’явилися. А потім в один день — бац, і немає їх.
— Як немає?
— А так. Зібралися за ніч і поїхали.
— І все?
— Шукай вітра в полі.
— А Денис? Він нічого не говорив?
— Він того вечора взагалі сам не свій був. Толком і не поспілкувалися.
Аля записала все, що почула, і вийшла на вулицю. Значить, був не тільки Аркадій. Можливо, був хтось ще. Коло розширювалося, і від цього ставало страшно. Але відступати було не можна.
Наступного дня, ледь Аля тільки встигла зайти в дім після роботи, як задзвонив телефон. На екрані висвітився Микита.
— Алло?
— Привіт, люба. — Голос чоловіка так і сочився отрутою. — Ти вдома? Чудово. Чекай на гостей.
— Яких гостей?
— Оцінювача. Суд задовольнив моє клопотання про термінову оцінку майна. Максим переконав суддю, що ти через свою нестабільність можеш завдати шкоди нерухомості. Так що зустрічай Елеонору Борисівну і не думай їй заважати.
Через півгодини біля воріт пригальмувала сіра малолітражка. З неї вийшла жінка невизначеного віку в сірому строгому пальті та з папкою в руках.
— Алевтина Вікторівна Смоліна? — запитала вона, навіть не привітавшись. — Я Елеонора Борисівна, незалежний оцінювач. Ось рішення суду. Мені потрібно оглянути будинок і ділянку.
— Проходьте. — Аля відступила, пропускаючи її. — Тільки, будь ласка, не у взутті.
— У мене бахіли, — сухо відрізала гостя, натягуючи сині чохли прямо на чоботи.
Вона ходила по будинку, як робот. Фотографувала кути, тріщини на стелі, стару піч, яку Аля так любила топити взимку.
— Фундамент вимагає зміцнення, — бурмотіла вона собі під ніс, роблячи якісь позначки. — Покрівля, знос сорок відсотків. Комунікації старі.
— Будинок міцний, — не витримала Алевтина, — ми стежили за ним.
— Це вирішить експертиза. — Елеонора навіть не глянула на неї. — Відкрийте підвал і горище.
Поки вона лазила по горищу, біля воріт знову почувся шум мотора. Цього разу — потужний, агресивний рик. Алевтина виглянула у вікно. Біля хвіртки паркувався величезний білий позашляховик. Двері розчинилися, і з машини вийшла Яна.
Коханка Микити виглядала як модель з обкладинки журналу, що випадково потрапила в дачне селище: високі підбори, ідеальна укладка, брендова сумка. Вона рішуче штовхнула хвіртку.
Аля вийшла на ґанок.
— Тобі тут не раді, Яно. Це все ще мій дім.
— Ой, та кинь ти! — Дівчина скривила губи, нафарбовані яскраво-червоною помадою. — Твій дім — це коробка з-під холодильника на вокзалі, а це — актив Микити. — Вона підійшла ближче, обдавши її хвилею солодких задушливих парфумів. — Чого ти добиваєшся? — прошипіла красуня. — Думаєш, суд тебе пожаліє? Микита розчавить тебе. Він у цей будинок душу вклав, гроші, а ти просто ганчіркою махала.
— Душу? — Аля гірко посміхнулася. — У нього немає душі, і ти це швидко зрозумієш. Як тільки станеш йому не потрібна.
— Закрий рот! — Очі Яни злісно блиснули. — Слухай мене уважно: підписуй мирову, бери те, що пропонують, і зникни. Інакше ми знайдемо, за що зачепитися. У нас зв’язки. Максим уже накопав на тебе дещо.
— Що він міг накопати? Я законів не порушую.
— А це ми подивимося. Наприклад, ти ж можеш красти в школі, а можеш дітей ображати. Свідки знайдуться, вже повір. А Елеонора Борисівна, — Яна кивнула в бік будинку, — напише такий звіт, що ця халупа буде коштувати менше гаража. І ти ще винна залишишся за судові витрати.
У цей момент на ґанок вийшла перевіряюча і обтрусила пил з рукава.
— Я закінчила огляд всередині, залишилися господарські будівлі.
Яна миттєво змінила гнів на милість і розпливлася в посмішці.
— О, здрастуйте! А ви вже все? Ну як там наш будиночок, правда вимагає капітальних вкладень?
Елеонора подивилася на неї поверх окулярів холодним поглядом.
— Я обговорюю деталі оцінки тільки з власниками або їхніми законними представниками. Ви хто?
— Я представник Микити Сергійовича. Неофіційний. — Яна трохи збавила тон.
— Тоді почекайте в машині. А ви, Алевтино Вікторівно, покажіть мені літню кухню.
Коли вони відійшли до сараю, Елеонора раптом зупинилася і уважно подивилася на неї.
— Скажіть, Алевтино Вікторівно… — Голос її прозвучав несподівано тихо. — Ви коли купували будинок, попередні господарі вам нічого не передавали, крім ключів?
— Що ви маєте на увазі? — насторожилася Аля.
— Документи. Старі плани БТІ, межові справи, можливо, креслення комунікацій? Справа в тому, що в кадастрі є нестиковки по межах ділянки.
— Ні, — твердо сказала Аля, пам’ятаючи наказ Клавдії Петрівни. — Нічого не було. Ми купували через рієлтора, і він дав стандартний пакет…
