— Розумію. Того, хто виявився нікому не потрібним.
— Цей пес напав на трьох. Один раз дуже серйозно постраждала дитина, — Мельник примружився. — І вам не страшно?
Іван глянув на Тінь. Пес сидів біля його ніг, зібраний і пильний, немов солдат на чергуванні.
— Я боюся байдужої тиші, а не тих, кому надто багато дісталося.
Коли дільничний пішов, Тінь підійшов до господаря і мовчки поклав голову йому на коліна. У цьому простому русі було все: і боязка довіра, і мовчазна вдячність, і якась невисловлена обіцянка.
Пізніше, перебираючи старий нашийник, Іван намацав щось тверде. Це був металевий жетон. Потертий, із вибитими на ньому літерами «ЗСУ К-9». Військовий. Серце чоловіка пропустило удар.
— Невже ти… — прошепотів він, — служив?
Він перевернув жетон і розгледів напівстерте ім’я: «Лейтенант М. Бондаренко». Прізвище здалося знайомим. Михайло Бондаренко. Той самий, з ким вони перетиналися по службі багато років тому. Той, хто після звільнення в запас відкрив свій приватний кінологічний центр. Іван довго сидів біля вікна, вдивляючись у темряву двору. Пес безшумно підійшов і ткнувся холодним носом у його долоню.
— У кожного з нас вистачає своїх привидів, — прошепотів Іван. — Але, схоже, ми більше не самотні в цій боротьбі.
З тієї хвилини в Івана не залишилося сумнівів. Тінь — колишній службовий пес. Абсолютно все в ньому кричало про це: вивірена точність рухів, миттєва реакція на команди, загострена увага до будь-якого шереху. Він слухав не стільки вухами, скільки всім своїм тілом. Але одне питання не давало Івану спокою. Як бойовий, навчений пес міг опинитися у звичайному притулку? Розгадка нагрянула раптово.
Якось під час прогулянки набережною Іван почув позаду себе дзвінкий дитячий голосок:
— Дивись, це та сама зла собака!
Він обернувся. На нього дивився хлопчисько років восьми, розпатланий і усміхнений на весь рот.
— Його звати Тінь, — м’яко поправив Іван. — І він зовсім не злий. Він просто дуже багато побачив.
— А я Лука, — відрекомендувався хлопчик. — Лука Бондаренко.
Іван завмер. Серце лунко вдарилося об ребра. Бондаренко. Те саме прізвище з жетона.
— Скажи, а ти знаєш, хто його раніше дресирував? — запитав він, з усіх сил зберігаючи спокій.
Хлопчик кивнув:
— Ага, мій тато. Він раніше служив. Ми з цим псом жили разом, але потім тато сказав, що він «зламався». А потім він просто зник.
Іван сів навпочіпки, зустрічаючись поглядом із Тінню. Пес стояв нерухомо, але шерсть у нього на загривку стала дибки, коли неподалік з’явився високий чоловік у суворій формі.
— Луко! — голос пролунав різко і владно. — Негайно відійди від цього собаки!
Тінь закляк. Усі його м’язи напружилися, а очі потемніли. Іван миттєво все зрозумів. Це був Михайло Бондаренко, його колишній товариш по службі.
— Михайле! — тихо покликав він. — Скільки літ, скільки зим.
Бондаренко змінився на обличчі:
