Коли прибиральниця Ганна Шевченко міцно притиснула до грудей тримісячного сина-мільйонера і заплакала так, що не могла зупинитися, ніхто не зрозумів, чому. Вона не вимовила ні слова. Просто стояла посеред дитячої кімнати з чужою дитиною на руках, і сльози текли по її обличчю нескінченним потоком.
Батько малюка, Андрій Коваленко, завмер на порозі. Його серце стиснулося від страху. Що відбувається? Чому ця жінка плаче над його сином? Чому Олексій, який не переставав кричати вже дві години поспіль, раптом затих? Ганна не бачила Андрія. Вона гойдала хлопчика, шепотіла щось ледь чутне, а сльози продовжували литися. Це були не сльози роздратування чи втоми. Це був біль. Чистий, глибокий біль, що розривав душу на частини.
Андрій Коваленко не спав уже 36 годин. Його син Олексій кричав без упину з вечора понеділка, і ніщо не допомагало. Три няні змінилися за ці дві доби. Кожна намагалася заспокоїти немовля, але безрезультатно. Педіатр приїжджала двічі, оглядала дитину, казала, що все гаразд, що це коліки, що треба просто перечекати. Але як можна перечекати, коли твій син заходиться в крику так, що червоніє і задихається?
Андрій почувався безпорадним. Його дружина Катерина померла під час пологів три місяці тому. Лікарі боролися за неї шість годин, але не змогли врятувати — масивна кровотеча. Андрій залишився сам із новонародженим сином і порожнечею в душі. Він найняв найкращих нянь Києва, купив усе, що тільки можна було купити для дитини, але нічого не працювало. Олексій плакав щоночі. Іноді три години поспіль, іноді п’ять. Андрій викликав лікарів, купував різні суміші, пробував усі методи, про які читав в інтернеті. Нічого не допомагало.
Зараз була середа, третя година ночі. Андрій сидів у своєму кабінеті на першому поверсі величезного особняка в Конча-Заспі і намагався працювати, але крики сина доносилися навіть сюди. Няня Ольга Петрівна, досвідчена жінка років 55, спустилася вниз із червоним обличчям.
— Андрію Вікторовичу, я більше не можу. Дитина не бере пляшечку, не заспокоюється. Може, викличемо швидку? Мені здається, що я псих якийсь… — Ольга Петрівна винувато опустила очі. — Вибачте, але я справді не знаю, що робити.
У цей момент двері до кабінету відчинилися. Увійшла Ганна Шевченко, нова прибиральниця, яку найняли тільки позавчора. Їй було 32 роки: худенька, з темним волоссям, зібраним у простий хвіст. Обличчя бліде, під очима тіні. Вона працювала в особняку лише другий день.
— Вибачте, що втручаюся, — тихо сказала Ганна. — Але я чую, як плаче малюк. Може, мені спробувати його заспокоїти?
Андрій здивовано подивився на неї. Прибиральниця пропонує допомогти з дитиною? Це було дивно, але він був такий виснажений, що готовий був спробувати будь-що.
— Ви вмієте поводитися з дітьми? — запитав він.
Ганна кивнула, але щось у її очах змусило його насторожитися. Там був біль. Глибокий, застарілий біль.
— Я… У мене був досвід, — тихо відповіла вона.
Андрій махнув рукою:
— Спробуйте. Гірше вже не буде.
Ганна піднялася сходами на другий поверх. Крики Олексія ставали все голоснішими. Вона зупинилася біля дверей дитячої, заплющила очі й глибоко вдихнула. Її руки тремтіли. Усередині щось стискалося і боліло. Вона не повинна була погоджуватися. Це було помилкою. Але крик немовляти розривав її серце на частини. Вона не могла просто слухати це і нічого не робити.
Ганна відчинила двері. Ольга Петрівна стояла над ліжечком, безуспішно намагаючись заколисати малюка. Олексій був червоний від плачу, кулачки стиснуті, все тільце напружене.
— Давайте я спробую, — тихо сказала Ганна.
Няня з полегшенням відступила:
— Будь ласка. Я вже не знаю, що робити.
Ганна підійшла до ліжечка. Її серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Вона нахилилася, обережно взяла Олексія на руки. Хлопчик був теплий, увесь мокрий від поту і сліз. Він продовжував кричати, але Ганна притиснула його до грудей, поклала його голівку собі на плече і почала повільно гойдатися з боку в бік. Вона заплющила очі й тихо заспівала. Стару українську колискову, яку колись співала іншій дитині.
— Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота…
Голос її тремтів. Сльози почали текти самі собою. Вона не могла їх зупинити. Олексій поступово почав заспокоюватися. Крик перетворився на схлипування, потім на тихе сопіння. Через п’ять хвилин він затих зовсім. Ганна продовжувала гойдати його, продовжувала тихо співати, але сльози лилися все сильніше.
Ольга Петрівна дивилася на неї з подивом:
— Ви… ви плачете?
Ганна не відповіла. Вона міцно притискала до себе чужу дитину і плакала беззвучно, відчайдушно. У цей момент у дверях з’явився Андрій. Він піднявся нагору, бо раптом стало тихо. Занадто тихо. Він злякався, що щось трапилося. Але коли він увійшов до дитячої, то побачив дивну картину. Нова прибиральниця стояла посеред кімнати, тримала його сина, гойдала його, і сльози текли по її обличчю безперервним потоком. Олексій спав. Уперше за два дні він спав спокійно.
Андрій завмер. Він не знав, що робити. Щось у цій сцені було одночасно зворушливим і страшним. Чому ця жінка плаче? Що відбувається?
— Ганно Михайлівно! — тихо покликав він.
Жінка здригнулася. Вона розплющила очі, побачила його і швидко почала витирати сльози, але вони продовжували текти.
— Вибачте! — прошепотіла вона. — Я не хотіла! Просто він так плакав, і я…
Голос її зірвався. Вона обережно поклала Олексія назад у ліжечко. Хлопчик навіть не прокинувся, просто перевернувся на бік і продовжував спати. Андрій підійшов ближче.
— Як ви це зробили? Ніхто не міг його заспокоїти вже два дні.
Ганна опустила погляд:
— Я просто знаю як. У мене був досвід.
— Який досвід? — наполягав Андрій. Йому потрібно було зрозуміти. Ця жінка щойно зробила те, що не змогли зробити три професійні няні.
Ганна мовчала. Вона стояла, опустивши голову, і сльози капали на підлогу. Нарешті, вона тихо промовила:
— У мене теж був син. Такий же, як Олексій. Йому було три місяці.
Серце Андрія стиснулося. Минулий час. Вона сказала «був».
— Що трапилося? — запитав він, хоча вже здогадувався.
Ганна підняла на нього очі. У них був такий біль, що він ледве витримав цей погляд.
— Він помер місяць тому, — прошепотіла вона. — Синдром раптової дитячої смерті. Одного ранку він просто не прокинувся.
Андрій відчув, як земля йде з-під ніг. Господи! Ця жінка втратила дитину місяць тому і тепер стоїть тут, тримає чуже немовля і плаче. Ольга Петрівна притиснула руку до рота:
— Боже мій! — прошепотіла вона.
Ганна швидко витерла обличчя:…
