Ти ж у в’язниці маєш бути.
— Мені термін скоротили за хорошу поведінку. І Сергій ще посприяв. Він же приїжджав до мене часто. Іноді, я знаю, з тобою, але іноді й сам, один. Ми багато спілкувалися. Він допоміг мені багато чого зрозуміти, переосмислити. Я дізналася, як тобі було важко. Я зрозуміла, що була неправа. Але бачити тебе все одно не хотіла. Мені соромно було. Потім уже соромно. За себе, за свою поведінку. Здавалося, ти мене нізащо не пробачиш після всього. Він казав, що пробачиш і приймеш, але я не готова була.
— Звісно, пробачу, — вигукнула Ірина. — Уже пробачила давно. Я й сама багато помилок наробила.
— Усі помиляються, — посміхнулася Христина. — З дітьми в пологовому будинку не видається інструкція з експлуатації. Тому люди діють методом проб і помилок. Тепер-то я це точно знаю.
— Що?
— Мамо, у мене ж донька є, Аріна. Я її на честь бабусі Сергія назвала, до речі. Він мені багато про неї розповідав. Хороша вона була.
— Донька? Аріна?
— Так. Моя вагітність — це ще один фактор був на користь дострокового звільнення.
— Чому? Чому ти мені нічого не сказала? І Сергій теж мовчав. Тільки казав, що все добре буде з тобою.
— Він умовляв мене прийти до тебе, але я не могла. Так соромно було. Я знала, що це обов’язково станеться, але переступити через себе занадто вже було важко. Дурепа була, знаю. Сергій мене готував м’яко до цього, підштовхував, але не тиснув. Він узагалі дуже хороший.
— То де ж ви жили весь цей час з Аріною?
— У квартирі Сергія. Одній з тих, що тепер тобі належать. Він допомагав грошима і навіть оплатив мені онлайн-курси графічного дизайнера. Ти ж пам’ятаєш, я малювала завжди добре. Він сказав, що це хобі можна використовувати. І справді, я вже заробляю, сидячи в декреті. Це так здорово.
— Це… це в голові не вкладається.
— Знаю, мамо. — У голосі й погляді Христини виразно звучало співчуття. — Знаю, тобі зараз дуже важко. Ти втратила Сергія. Я теж. Теж ніяк не можу ще з цим звикнути. Він мені стільки добра зробив. Він… він як бабуся. Або батько, якого в мене ніколи не було. Не знаю, як пояснити.
— Я розумію, донечко. Я все розумію. Тільки… Як ти тут-то опинилася і навіщо? Все ж вирішила поговорити зі мною?
— Не зовсім, — Христина опустила погляд. — Я ж, мені здавалося, ще не готова була, але зараз навіть рада, що так вийшло.
Христина розповіла про те, що теж була присутня сьогодні на похороні Сергія. Для Аріни найняла няню на цілий день. Не могла Христина не провести людину, яка стільки зробила для неї та її доньки. Христина бачила матір і трималася подалі від неї. Це було нескладно: Ірина перебувала в такому стані, що взагалі нічого навколо не помічала. Христина підгадала момент, коли сумка Ірини опинилася на підвіконні їдальні без нагляду. Сунула туди руку, вивудила ключі. Їй потрібно було будь-що-будь потрапити у квартиру. І бажано поки матері немає. За прикидками дівчини, поминки триватимуть як мінімум кілька годин. За цей час вона встигне взяти те, що їй належить, і зникнути. А з матір’ю вона ще поговорить, встигнеться. Мамі зараз не до неї. Христина сподівалася, що стане успішною і самостійною, почне добре заробляти. І ось тоді… тоді їй буде не соромно повернутися в рідний дім і попросити в мами пробачення.
— А що ж… що ж ти забрати тут хотіла?
— зацікавилася Ірина. Те, що відбувалося, нагадувало дивний сон або фільм. Один з тих, про які кажуть: «у житті так не буває».
— Я знала… знала, що Сергій дуже хворий, він сказав мені. І ще сказав, що коли… коли його не стане, я повинна взяти щось із моделі корабля у вашій спальні. Він залишив там щось для мене й Аріни. Щоб ми ні в чому не мали потреби, поки я не стану на ноги й не почну добре заробляти.
— Що там? Ти знайшла це?
— Ні, не бачу я ніякого корабля.
— Ось же він! — Ірина вказала пальцем на шафу, на верхній полиці якої й знаходився той самий корабель. Христина не помітила його, оскільки збірну модель закривала стопка книг.
Дівчина обережно зняла іграшку, покрутила в руках. Потім здогадалася, підняла дверцята на палубі, сунула руку в трюм і витягла на світло конверт. Усередині лежав заповіт. Христина ставала спадкоємицею одного з рахунків Сергія. Там була сума, якої вистачило б на кілька років безбідного життя. А ще, ще в конверті лежав лист. Христина розгорнула його і почала читати вголос.
— Здрастуй, дівчинко. Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає. І нема кому тобі нагадувати про те, що найважливіше, найдорогоцінніше, що в тебе є в цьому житті — це мама. І донька, звичайно. Мама і донька. Це щастя, що ви є одна в одної. Цінуйте це. Разом легше, приємніше, веселіше. Разом ви — величезна сила. Я спеціально залишив заповіт тут, у квартирі. Я знав, що ти швидко не знайдеш це послання. Дуже сподіваюся, що ти затрималася до приходу Ірини. І зараз ви вже разом.
Мати й донька переглянулися. Це було дивно й дуже приємно. Сергій ніби незримо був присутній у цій кімнаті, дивився на них і посміхався. Усе вийшло саме так, як він і задумував. Мати й донька нарешті зустрілися.
— Якщо ж Ірини ще немає, а ти вже знайшла конверт, що ж, просто дочекайся її. Вам обом це потрібно. Передавай мамі привіт і скажи, що я дуже її люблю. Я вдячний долі за ту нашу випадкову зустріч. Ірина зробила моє життя яскравішим, приємнішим, теплішим. І нехай вона пробачить мене за те, що я приховував від неї хворобу. Просто не хотів її турбувати, але й сподівався, що все обійдеться.
Ірина відчула, як по її обличчю течуть сльози. Із Сергієм була начебто так близька, але водночас він був неможливо далеко. Навіть після свого відходу він примудрився зробити величезну добру справу. Ось як так? Як у нього це все вийшло? Христина мовчки підійшла до матері, обійняла її.
— Ти б мене дочекалася? — запитала Ірина. — Дочекалася б, якби знайшла цей корабель раніше, до мого приходу?
— Звісно, — кивнула Христина. — Адже Сергій просив, мамо.
— Поїхали до мене. Ти повинна побачити Аріну. Вона, до речі, на тебе дуже схожа.
