Але Геннадій лише розвів руками, кажучи, що сказав усе, що мав. Потім виступила Жанна.
— Дарина Миколаївна того дня поводилася неадекватно. Кинула операцію і пішла. Я намагалася врятувати пацієнта і змогла це зробити. Прошу зазначити, саме завдяки моїй реакції та своєчасному втручанню вдалося уникнути трагедії.
Але це було ще далеко не все. Внесла свою лепту і свекруха, яка жила у квартирі Даші, купленій ще до шлюбу, але переписаній на чоловіка для «оптимізації податків». Вона буквально добивала невістку в суді:
— Так, давно п’є, потайки. Я знаходила пляшки. Мій син так страждав!
Ну а далі — позбавлення ліцензії, конфіскація майна в рахунок погашення позову, висунутого врятованим пацієнтом, розлучення і вулиця. І ось тепер — Соснівка, брудна ганчірка і фельдшер Степан.
Дарина глибоко зітхнула, відганяючи привидів минулого. Сльозами тут не допоможеш, працювати треба. Їй потрібне місце, де є хоч якісь ліки, бо, крім миття підлоги, була в неї ще одна таємна мета.
Вона закінчила з підлогою і вилила брудну воду на вулицю. Осінній вітер пройняв до кісток. Дарина зіщулилася, кутаючись у тонку кофту.
На лавці, трохи віддалік від входу в медпункт, сиділа згорблена постать — дід Макар. Він був місцевою пам’яткою і вигнанцем одночасно. Ніхто не знав, звідки він узявся. Німий, у лахмітті, пахнув багаттям і лісовими травами. Він усюди тягав за собою старий садовий візок, набитий якимось сміттям: іржавими залізяками, порожніми пляшками і старими газетами.
Зараз навколо нього крутилася місцева дітлашня.
— Гей, Макаре! — кричав рудий хлопчина, син продавчині. — Покажи язика! Він у тебе є чи ти його проковтнув?
— Та він мукає тільки, як корова, — вторив інший, замахуючись каменем. — Ану, вали звідси, бомжаро! Мамка казала, ти заразний.
Камінь полетів у старого, вдаривши по колесу візка. Макар втягнув голову в плечі, закриваючись руками. В його очах, що виглядали з-під кущистих сивих брів, злості не було — тільки нескінченна вселенська втома.
— Ану, геть звідси! — крикнула Дарина, збігаючи з ґанку. В її голосі, зазвичай тихому останнім часом, раптом прорізалися ті самі сталеві нотки, які колись змушували тремтіти ординаторів.
Хлопчаки завмерли.
— Ви чого коїте, шпана? — Даша підійшла до них впритул. — Хто вам дозволив людину ображати?
— Та яка це людина? — фиркнув рудий, але камінь опустив. — Це ж Макар. Баба Нюра каже, його в лісі вовки виховали.
— Баба Нюра сама, схоже, вовками вихована, раз таке верзе, — відрізала Дарина. — Марш по домівках! Побачу ще раз, батькам розповім, як ви себе поводите, і вуха надеру — це я вам як лікар кажу.
Слово «лікар» подіяло. У селі медицину, навіть в особі прибиральниці, побоювалися. Хлопчаки, бурмочучи, розбіглися.
Даша підійшла до дідуся.
— Дідусю Макаре, ти як? Не зачепили?
Він повільно опустив руки і подивився на Дашу своїми напрочуд ясними, світло-блакитними очима, які так не в’язалися з його брудним обличчям. Літній чоловік заперечливо похитав головою і ледь вклонився, притиснувши руку до серця.
— От і добре. — Даша посміхнулася йому тією самою посмішкою, яку раніше дарувала пацієнтам після успішних операцій. — Голодний, напевно, так? Стривай, у мене суп залишився в банці і хліб.
Вона метнулася в підсобку.
— Степан буде ще нескоро, тож можна не ховатися.
Даша винесла банку з іще теплим гороховим супом і шматок хліба. Макар прийняв їжу з тремтливою гідністю. Він не накинувся на частування, як тварина, а почав їсти акуратно, відламуючи маленькі шматочки хліба.
Даша присіла поруч, на край лавки.
— Холоднішає, Макаре, де ж ти зимуєш, га? У тій покинутій лазні на краю?
