Він кивнув.
— Там же протяги, — зітхнула жінка. І раптом помітила, як дідусь морщиться, коли намагається зручніше поставити праву ногу. Штанина старих, засмальцьованих штанів була дивно натягнута і потемніла в районі гомілки. — А що з ногою? — запитала Дарина, миттєво перемикаючись у професійний режим.
Макар спробував заховати ногу під лавку і замотав головою.
— Ану, не хитруй, — суворо сказала вона. — Бачу, тобі ж боляче. Дай подивлюся.
Вона, не звертаючи уваги на бруд, опустилася на коліна перед дідусем і обережно задерла штанину. Під брудною ганчіркою, що слугувала пов’язкою, була серйозна рана. Тканини були набряклими, гарячими на дотик.
— Боже мій, — видихнула Дарина. — Макаре, це коли ти так поранився?
Він показав на візок, потім зобразив жест, ніби щось впало і різонуло.
— Залізякою, іржавою?
Кивок.
Дарина встала. Рішення прийшло миттєво.
— Вставай, ходімо всередину.
Макар злякано витріщив очі. Він замахав руками, показуючи на двері, а потім зобразив товстого Степана, зробивши жест, ніби його виганяють стусаном.
— Немає його, — твердо сказала Даша. — І не буде ще годину. Якщо ми це не обробимо, ти ногу втратиш або навіть життя. Розумієш?
Дідусь завмер. Він дивився їй в очі, і Даша бачила в них боротьбу: страх перед владою і довіру до неї.
— Ходімо. — Вона простягнула йому руку. — Макаре, я лікар, нехай навіть і зі шваброю. Я не дам тобі загинути від якоїсь зарази.
Він вклав свою шорстку, чорну від землі долоню в її руку. Вони увійшли в медпункт. Дарина провела його в процедурну, посадила на кушетку, підстеливши клейонку.
— Сиди тихо, якщо почуємо машину, одразу ховаємося в комору.
Вона діяла швидко і точно. Руки, які пів року тримали тільки держак швабри, згадали все. Даша відкрила шафу. Степан забрав ходові ліки, але антисептики, бинти та інструменти залишалися.
— Буде боляче, але ти терпи, — попередила вона, надягаючи рукавички, і почала обробляти рану.
Для Даші, як лікаря в минулому, зараз існувала тільки рана, яку потрібно було лікувати. Макар сидів, вчепившись у краї кушетки. По його брудному обличчю котилися великі краплі поту, але він не видавав ні звуку. Тільки іноді тихесенько мукав крізь стиснуті зуби.
— Молодець, терпи. Ось так. Зараз дренажик невеликий поставимо… — бурмотіла Дарина, немов була у своїй стерильній операційній у столиці. — Судини цілі, це ж диво, але запалення є. Так, потрібні антибіотики.
Вона знала, що Степан веде облік ампул. Взяти казенні — означає підписати собі вирок. Даша полізла у свою сумочку. Там, у маленькій косметичці, лежав її золотий запас — блістер потужного антибіотика, який вона купила для себе, коли хворіла на бронхіт, але заощадила половину. І ще одна упаковка, яку вона викупила у Степана тиждень тому, про запас.
— Ось. — Вона налила води у склянку. — Пий дві таблетки одразу і цю з собою візьми, вип’єш увечері.
Макар слухняно все проковтнув. Дарина наклала професійну пов’язку — акуратну, щільну, але не тиснучу.
— Ну все. — Вона зняла рукавички і витерла піт з чола. — Житимеш, але перев’язки потрібні щодня. Приходь до задніх дверей, коли я сміття виношу, зрозумів?
Макар подивився на свою забинтовану ногу, потім на Дарину. В його погляді щось змінилося. Немов крізь каламутну пелену божевілля і злиднів проглянув розум. Гострий, проникливий розум. Він повільно спустив ноги з кушетки, пошарив у кишенях свого безрозмірного пальта, яке більше нагадувало клаптикову ковдру.
— Що ти шукаєш? — запитала Дарина, прибираючи сліди «злочину» — вату і бинти.
Макар дістав згорток. Невеликий, важкий предмет, замотаний у брудний, промаслений папір, перев’язаний мотузкою. Він простягнув його Дарині. Руки його тремтіли, але жест був наполегливим.
— Що це? — здивувалася вона.
Макар так само тицяв згортком їй у руку і мукав, киваючи головою.
— Залиш собі, — м’яко сказала Даша, відсторонюючи його руку. — Мені нічого не треба. Я ж не за гроші, я просто по-людськи.
Дідусь замотав головою. І в цей момент на вулиці почувся шум мотора. «Нива» Степана.
— Іди, — шепнула Даша. — Швидко, через чорний хід.
Макар, незважаючи на хвору ногу, проявив дивовижну спритність. Він ковзнув до задніх дверей, але перед виходом обернувся і притиснув згорток до грудей. Погляд його був суворим. Двері за ним зачинилися, і Даша залишилася сама.
Вона помила руки якраз у той самий момент, коли в коридор ввалився задоволений Степан.
— Ну що, Іволгіна, прибралася? — гаркнув він. — А то я голодний як вовк. Давай, чай став.
— Зараз, Степане Іллічу, — відповіла вона, відчуваючи, що брехня дається їй не так вже й важко.
А в цей самий час у місті, в просторому кабінеті завідувача відділення нейрохірургії, пахло дорогим коньяком і французькими парфумами. Геннадій Петрович, вальяжно відкинувшись у шкіряному кріслі, яке ще не так давно належало його дружині, крутив у руках пузатий келих.
— Ну що, Жанночко, — підморгнув він молодій жінці, що сиділа на краю столу в коротенькому халаті. — За нову епоху! За нас!
Дівчина, чиї очі горіли тріумфом, цокнулася з ним.
— За нас, Гено, і за те, що справедливість перемогла. Ця стара карга отримала по заслугах, тепер тут командуємо ми.
Двері кабінету відчинилися без стуку. Увійшла Любов Григорівна. Вона виглядала велично, як імператриця, що відвідала свої володіння.
— Мамо! — Геннадій поперхнувся коньяком. — Ти чого без попередження?
— Я до внучки зайшла, — незворушно відповіла та, проходячи повз сина прямо до Жанни.
Геннадій здивовано підняв брову.
— До якої внучки?
— Інна наче в село поїхала.
Любов Григорівна поклала руку на плече Жанни і подивилася на сина з холодною усмішкою.
— Ой, Геночко, багато чого ти не знаєш… Жанно, дитинко, поправ халат, негоже завідувачці так сидіти.
Жанна слухняно смикнула полу, але подивилася на літню жінку не як на свекруху, а як на спільницю. В їхніх поглядах читалася таємниця, прихована від Геннадія. Коли він вийшов у приймальню за документами, Любов Григорівна нахилилася до вуха Жанни.
— Ти задоволена, дочко? — прошепотіла вона.
