— Та вчепилася в поручні крісла, вигинаючись від болю. — Кесарів… Зробіть кесарів!
— Не можу! — крикнула Даша, і в її голосі проривався відчай. — Ця хата — не операційна, у мене скальпель стерильний тільки один, і той для розтину наривів.
Аліса закричала, і цей крик, повний болю, привів Дарину до тями. Мозок нейрохірурга, звиклий працювати в міліметрі від смерті, переключився в режим екстремальної мобілізації.
— Макаре, мий руки! До ліктів, господарським милом, швидко! — скомандувала вона. — Будемо робити акушерський поворот вручну.
Дідусь, який ще п’ять хвилин тому здавався німим волоцюгою, слухняно кивнув. Він скинув брудний ватник. Під ним виявилася цілком собі чиста сорочка. Макар мив руки з тією ретельністю і зосередженістю, яку Дарина бачила тільки у старих професорів перед складними операціями.
— Впораєшся? — видихнула вона, готуючи інструменти. — Тут не дрова колоти.
Макар на секунду завмер, струшуючи воду. Він подивився на свої вузлуваті й огрубілі пальці. А потім глухо сказав:
— Я не завжди дрова колов. — І він шокував Дашу звуком свого голосу. — Я починав хірургом у такій же глушині сорок років тому. Руки все пам’ятають. Командуй.
На те, щоб дивуватися, просто не було часу. Хоча вона й раніше здогадувалася, що дід Макар приховував якусь таємницю. Але в душу не лізла — ясна річ, не до того було, ну а зараз і поготів. Головне — врятувати породіллю. Все інше буде потім, в іншому житті. Де не буде жінки, що кричить від болю, і пологи прийматиме професіонал, а не лікар, що втратив ліцензію і став санітаркою.
Тим часом Макар знайшов чистий халат Степана, надів його і став біля узголів’я. Його очі змінилися. Божевілля зникло. Залишилася сталь.
— Я тримаю, — чітко вимовив він.
Це було справжнє випробування для всіх трьох. Дарина діяла майже наосліп, покладаючись на тактильну пам’ять пальців, якими колись зшивала найтонші нерви. Їй довелося робити неймовірне, намагаючись намацати крихітну ніжку першого немовляти, щоб розвернути його. Аліса кричала, втрачаючи свідомість від болю, але Макар тримав її залізною хваткою, шепочучи щось заспокійливе, немов молитву.
— Пішов! — видихнула Даша. — Перший. Хлопчик. Синій, не дихає… Реанімація.
Дарина ляснула його, прочистила рот пальцем, обмотаним марлею, і вдихнула повітря в крихітні легені.
— Раз. Два…
Тихий, жалібний писк розірвав шум дощу.
— Живий, — видихнув Макар.
— Не розслаблятися. Друга йде.
Дівчинка народилася швидко. Через десять хвилин. Рожева. Крикуха. Сильна. Дарина поклала дітей на живіт матері, відчуваючи, як її коліна тремтять.
— Ми впоралися, Алісо. Алісо?
Породілля не відповідала. Її обличчя стало білішим за крейду. Під кріслом почала швидко натікати темна густа калюжа.
— Кровотеча! — Дарина метнулася до аптечки. — Ну де цей Степан дів ліки?!
— Порожньо. Вічно у нього тут безлад.
Аліса згасала. Пульс став ниткоподібним.
— Група крові? — Дарина труснула її за плечі.
— Друга… негативна… — Шепіт був ледь чутний.
Дарина завмерла. Друга. Негативна. Як у неї самої. Рідкісний збіг. Один шанс із тисячі. Це був знак.
Вона гарячково рилася в шафах. Знайшла стару систему для прямого переливання. Скляну колбу.
— Макаре! — Голос Дарини був твердим. — Сідай поруч. Тримай дітей. Мені потрібно, щоб ти стежив за трубкою. Я буду переливати напряму.
— Ти ж уб’єш себе… — тихо сказав дідусь, дивлячись прямо в очі. — Ти виснажена. Твоє серце не витримає.
— А у неї двоє дітей, яким немає і години від народження. Вибору немає. Підключай.
Дарина лягла на сусідню кушетку, закатала рукав свого светра. Голка увійшла у вену. Вона бачила, як її темна, густа кров поштовхами пішла по трубці системи.
Спочатку прийшла легкість, потім холод. Крижаний холод, який піднімався від кінчиків пальців до грудей. Кімната попливла. Обличчя Макара, що схилилося над нею, почало втрачати обриси. По щоках дідуся текли сльози.
— Досить! — донісся його голос, немов з колодязя. — Досить, Дашо! У неї з’явився рум’янець.
Макар перекрив затискач і висмикнув голку. Дарина спробувала сказати, що потрібно ще трохи, але язик не слухався. Темрява накрила її м’якою важкою ковдрою. Останнє, що вона чула — рівне дихання врятованої матері і сопіння двох немовлят.
— Зігрій їх… — прошепотіла вона в порожнечу і провалилася в небуття.
Ранок після бурі видався тихим і пронизливо ясним. Сонце, умите зливою, заливало галявину перед фельдшерським пунктом, але Даша цього світла практично не бачила. Вона лежала на кушетці, відчуваючи, як світ навколо пливе в сірому серпанку. Слабкість була такою, що навіть підняти вії здавалося непосильним завданням.
Раптом гул лопатей розірвав тишу. Вертоліт, сяючий хромом і лаком, заходив на посадку прямо на розмоклий луг, приминаючи високу траву.
— Прибули! Рятувальники прибули! — заволав Степан, вбігаючи в процедурну. Від нього несло перегаром. Халат був застебнутий криво. — Так, Іволгіна, лежи і мовчи, я сам з ними поговорю. Ти тут ніхто, зрозуміла? Прибиральниця.
Дарина лише прикрила очі. Сил сперечатися не було.
Двері розчинилися, і в приміщення увійшов чоловік. Високий, ставний, у дорогому кашеміровому пальті, накинутому на плечі. Обличчя його було блідим, але очі горіли рішучістю. Це був бізнесмен з області, Родіон Толобаєв. Він одразу побачив Алісу, яка спала, обіймаючи коробку з дітьми.
— Алісо! — видихнув він, кидаючись до невістки. — Дівчинко моя, ти жива?
