Дощ почався рівно в той момент, коли труну опустили в землю. Ніби саме небо вирішило оплакати Ольгу Волкову — жінку, яку він кохав двадцять вісім років. Або думав, що кохав. Андрій стояв біля краю могили, не помічаючи, як крижані краплі стікають по обличчю, змішуючись із чимось, що могло бути сльозами.
Навколо юрмилися люди: партнери, ділові знайомі, далекі родичі, яких він не бачив роками. Всі вони прийшли провести дружину мільйонера, але Андрій знав, що більшість із них прийшли подивитися на нього самого. Подивитися, як найбагатша людина області ховає свою дружину.
— Андрію Михайловичу, — тихо промовив його водій Степан, торкаючись плеча. — Машина чекає.
Волков кивнув, але не рушив з місця. Він дивився на свіжий горбок землі, на білі лілії, які так любила Ольга, і намагався згадати її обличчя. Дивно, але образ розпливався, ніби відображення в каламутній воді. За останні п’ять років хвороби він так часто бачив її змученою, виснаженою, що майже забув, якою вона була раніше: веселою, дзвінкоголосою, з ямочками на щоках.
Натовп почав рідшати. Люди підходили, тиснули руку, бурмотіли слова співчуття. Андрій механічно кивав, не чуючи жодного слова. В голові пульсувала лише одна думка: тепер він один. Зовсім один. Дітей у них не було.
Лікарі сказали про це ще в перший рік шлюбу: Ольга не могла мати дітей. Вони пробували все: найкращих фахівців, закордонні клініки. Ольга навіть наполягла на поїздці до якоїсь знахарки в глухе село. Андрій не вірив у це, але не зміг їй відмовити. Нічого не допомогло. З часом він змирився, а Ольга так і не змогла пробачити собі цього. Може, тому вона й захворіла: від туги, від порожнечі, від нездійснених материнських надій.
— Час, — знову нагадав Степан.
Цього разу Андрій послухався. Повільно, як старий, він побрів до виходу з кладовища. Ноги потопали в розкислій від дощу землі, чорне пальто промокло наскрізь, але все це було неважливо. Ніщо більше не було важливим.
Біля кованих воріт кладовища, під навісом старої автобусної зупинки, сиділа стара жінка. Андрій помітив її ще здалеку: згорблена постать у темній хустці, з вузлуватими руками, складеними на колінах. Жебрачка, яких багато біля кладовищ. Вони завжди з’являються тут, знаючи, що люди після похорону щедріші, ніж зазвичай, що горе розм’якшує серця і розв’язує гаманці.
Андрій зупинився. Поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав портмоне. Не дивлячись, витягнув кілька великих купюр — тисяч десять, може, більше — і простягнув старій.
— Пом’яни рабу Божу Ольгу, — хрипко сказав він.
Стара підняла голову. Очі в неї були дивні: світлі, майже прозорі, з жовтуватими білками. Очі людини, яка бачила занадто багато. Вона взяла гроші, не перераховуючи, засунула кудись у складки свого безформного одягу, а потім подивилася на Андрія так, ніби зазирнула йому в саму душу.
— А доньці своїй що скажеш? — тихо запитала вона.
Андрій завмер. Ноги ніби приросли до мокрого асфальту. Серце, що до цього билося рівно і глухо, раптом спіткнулося, пропустило удар.
— Що? — перепитав він, думаючи, що недочув.
— Доньці, кажу, — повторила стара, і в її голосі не було ні глузування, ні погрози. Лише дивна, майже материнська печаль. — Що ти їй скажеш тепер?
— У мене немає доньки, — повільно промовив Андрій. — Ніколи не було.
Стара похитала головою. Тонкі губи розтягнулися в подобі посмішки — гіркої, знаючої.
— Є, милий. Є. Скоро тридцять років.
Степан уже відчинив дверцята машини, чекав. Дощ посилився, перетворюючись на справжню зливу. Але Андрій не міг рушити з місця. Він дивився на стару, і всередині нього повільно руйнувалася звична картина світу, що усталилася за десятиліття.
— Ти мариш, — сказав він, але голос зрадницьки здригнувся. — Ти мене з кимось плутаєш.
— Волков Андрій Михайлович, — спокійно промовила стара. — Власник холдингу «Північна зірка». Одружений з Волковою Ольгою Сергіївною, в дівоцтві Шаровою. Дітей немає. Так у документах написано. А життя — воно інші документи пише.
Андрій відчув, як земля йде з-під ніг. Звідки ця обірванка знає його повне ім’я? Дівоче прізвище дружини? Це не могло бути випадковістю. Не могло бути маренням божевільної жебрачки.
— Хто ти така? — Він ступив до старої, височіючи над нею. — Що тобі потрібно? Гроші? Скільки?
Стара підняла руку, і цей жест був настільки владним, настільки несподіваним для її жалюгідного вигляду, що Андрій мимоволі відступив…
