— Тоді хоча б будеш знати, що зробив усе правильно. А не зруйнував останній шанс своєю нетерплячістю.
Минув тиждень. Потім другий. Андрій працював як проклятий. Закривав угоди, проводив наради, літав на переговори. Намагався забити голову справами, щоб не думати про Таю кожну хвилину. Виходило погано. Вечорами він сидів у порожньому домі і дивився на її фотографію. Думав про листи: той, що написала Зінаїда перед смертю, і той, що Настя залишила вісім років тому. Що в них? Чи пробачила його Настя? Чи зрозуміла, чому він зник тоді, тридцять років тому? Чи забрала образу в могилу?
Наприкінці другого тижня зателефонувала Антоніна.
— Вона прочитала листи, — сказала стара без передмов. — Обидва.
Андрій відчув, як серце підстрибнуло до горла.
— І що?
— Плакала два дні. Потім прийшла до мене, розпитувала про тебе. Я розповіла все, що знала. Вона… вона хоче мене бачити?
Довга пауза.
— Вона хоче зробити тест. ДНК. Сказала, що повинна знати напевно, перш ніж приймати рішення.
Андрій видихнув. Це був крок. Маленький, обережний, але крок назустріч.
— Коли? Де?
— Завтра. В клініці на Центральній. Вона сама вибрала — нейтральна територія. Сказала, щоб ти не намагався з нею заговорити. Просто прийшов, здав аналіз і пішов. Вона не готова до розмови.
— Добре, — швидко сказав Андрій. — Я згоден. На будь-яких умовах.
Клініка була маленькою і чистою. Приватна, дорога — Андрій дізнався, що Тая витратила на тест майже всю місячну зарплату. Він хотів заплатити сам, але Антоніна попередила: не смій. Вона повинна зробити це сама.
Тая вже була там, коли він приїхав. Сиділа в коридорі, бліда, з темними колами під очима. Побачивши його, напружилася, але не відвернулася. Андрій зупинився за кілька кроків.
— Здрастуй, — тихо сказав він.
Вона мовчки кивнула.
Він хотів сказати щось ще — вибачитися, пояснити, попросити пробачення, — але згадав слова Антоніни і промовчав. Просто пройшов повз, до кабінету, де його чекала медсестра. Процедура зайняла п’ять хвилин. Мазок з рота, кілька паперів, обіцянка результатів через три дні.
Андрій вийшов у коридор. Тая все ще сиділа там, чекаючи своєї черги. Їхні очі зустрілися. Андрій побачив у її погляді щось нове: не ворожість, не страх. Скоріше, розгубленість. І тінь надії, яку вона з усіх сил намагалася приховати. Він кивнув їй — просто, без слів — і вийшов.
У машині він довго сидів, не заводячи двигун. Руки тремтіли. Три дні. Через три дні він дізнається офіційно те, що й так знав усім серцем.
Результати прийшли на електронну пошту в п’ятницю ввечері. Андрій відкрив файл. Хоча міг би й не відкривати: він знав відповідь. Ймовірність батьківства: 99,9998%. Він дивився на ці цифри і не відчував нічого. Ні радості, ні полегшення. Тільки дивну порожнечу.
Телефон задзвонив. Незнайомий номер.
— Алло?
— Це Тая.
Він завмер. Її голос — тихий, здавлений — звучав зовсім поруч.
— Я отримала результати, — продовжувала вона.
— Ви… Ти? — Вона запнулася. — Я хочу поговорити. Можна?
— Так, — видихнув він. — Звичайно. Коли? Де?
— Завтра. В тому кафе, де ми… де я втекла. О другій годині. Я буду там.
Пауза. Він чув її дихання в слухавці — нерівне, уривчасте.
— Мама писала про тебе, — нарешті сказала Тая. — В листі. Вона… вона не звинувачувала тебе. Казала, що сама винна, бо не розповіла. Що боялася зруйнувати твоє життя.
Андрій заплющив очі. Клубок у горлі не давав говорити.
— І бабуся, — продовжувала Тая. — Бабуся писала, що ти приходив до неї. Що плакав, коли дізнався про мене. Що хотів усе виправити. Я… я не знаю, чи правда це. Але хочу дізнатися. Від тебе.
— Це правда, — хрипко сказав він. — Кожне слово.
Знову пауза.
— До завтра, — сказала Тая і відключилася.
Андрій сидів у темряві, стискаючи телефон. За вікном запалювалися міські вогні. Десь далеко гули машини. Світ продовжував обертатися, але для нього час зупинився. Завтра. Завтра він побачить свою доньку. І можливо — тільки можливо — вона дасть йому шанс.
Він згадав слова Зінаїди Матвіївни: «Заслуговуєш, не заслуговуєш — це Таї вирішувати. Твоє завдання — дати їй можливість вибрати».
Завтра Тая зробить свій вибір. І яким би він не був, Андрій прийме його. Бо це найменше, що він може зробити після тридцяти років мовчання.
Кафе було тим самим: маленьким, затишним, з вицвілими фіранками і запахом свіжої випічки. Андрій прийшов за пів години до призначеного часу. Сів за той самий столик у кутку, подалі від вікна. Замовив каву, до якої не доторкнувся. Тая з’явилася рівно о другій. Він побачив її через скло. Вона зупинилася біля входу, ніби збираючись з духом. Потім штовхнула двері і увійшла.
Вона змінилася за ці тижні. Схудла, змарніла. Темні кола під очима стали глибшими. Але в її ході з’явилося щось нове: не впевненість, скоріше рішучість. Рішучість людини, яка прийняла якесь важливе рішення.
— Здрастуй, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Здрастуй.
Офіціантка підійшла, прийняла замовлення: чай для Таї, ще одна кава для Андрія. Вони мовчали, поки вона не пішла….
