— Я забрала заяву, — сказала Тая. — З поліції. Вчора.
Андрій кивнув. Він не знав, що на це відповісти.
— Я повинна була, — продовжувала вона. — Після листів. Після тесту. Нерозумно було б… — Вона замовкла, дивлячись у стіл.
— Тая, — тихо сказав Андрій. — Ти не зобов’язана нічого пояснювати. Ти мала повне право подати ту заяву. Я поводився як… — Він пошукав слово. — Як ідіот. Стежив за тобою. Вривався в твоє життя. Я розумію, чому ти злякалася.
— Я не злякалася. — Вона підняла очі. — Я розлютилася. Все життя я жила без батька. Все життя чула від мами: «Він хороша людина. Просто не знає про тебе». І я вірила. А потім мама померла. І я залишилася одна. І думала: ну й нехай. Не знає — і не треба. Проживу якось.
Офіціантка принесла чай. Тая обхопила чашку долонями, ніби намагаючись зігрітися.
— А потім з’явився ти. З нізвідки. І сказав, що ти мій батько. І я… — Вона ковтнула. — Я не знала, що відчувати. Злість? Радість? Образу? Все одразу?
— Я розумію.
— Ні. — Вона похитала головою. — Не розумієш. Ти не можеш зрозуміти. Ти жив своїм життям — багатим, успішним. У тебе була дружина, дім, робота. А я? Я виживала. Тягнула маму, коли вона хворіла. Ховала її. Потім бабусю. Платила борги, які не брала. І весь цей час десь був ти — мій батько, який навіть не підозрював про моє існування.
Андрій мовчав. Кожне її слово било навідліг, і він приймав ці удари. Заслужив.
— Мама написала в листі, — продовжувала Тая, — що бачила тебе. Тоді, тридцять років тому. Приходила до тебе на роботу, хотіла розповісти. Але побачила, який ти щасливий зі своєю нареченою. І не змогла. Вирішила не руйнувати.
— Я не знав, — прошепотів Андрій. — Клянуся, я не знав.
— Я вірю. Тепер вірю. Бабуся написала те ж саме. Що ти не винен. Що мама сама зробила цей вибір — мовчати. І що я не повинна тебе ненавидіти.
Вона відпила чай. Руки злегка тремтіли.
— Але я все одно злюся, — сказала вона. — Не на тебе. На ситуацію. На долю. На те, що ми втратили тридцять років. Тридцять років, які могли б бути іншими.
— Я теж злюся, — сказав Андрій. — На себе. За те, що не шукав. Не перевірив. Не подумав, що та ніч могла мати наслідки. Я був молодим егоїстом, який думав тільки про свою кар’єру і своє майбутнє. І я… — Голос його зірвався. Він замовк, намагаючись впоратися з емоціями. — Я не прошу пробачення, — нарешті сказав він. — Тому що те, що я зробив — точніше, не зробив — непробачно. Але я хочу… — Він запнувся. — Я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш. Не виправити минуле — це неможливо. Але побудувати щось нове. Якісь стосунки. Якщо ти цього хочеш.
Тая довго дивилася на нього. В її очах блищали сльози.
— Бабуся написала ще дещо, — сказала вона. — Про борг. Про колекторів.
Андрій напружився.
— Вона написала, що це ти заплатив. Що викупив мій борг, щоб вони відчепилися.
Він не став відпиратися.
— Так. Це я.
— Чому?
