Андрій здригнувся. Поруч стояла повна жінка в білому халаті, дивилася на нього з підозрою.
— Я… — Він запнувся. — Я шукаю терапевта. Для дитини.
— Реєстратура на першому поверсі, — сухо сказала жінка. — Стороннім тут перебувати не дозволено.
Андрій кивнув і поспішно пішов до сходів. Серце все ще калатало. Він встиг. Він побачив її. І тепер знав точно: це його донька. Ніякий тест не потрібен. Він відчував це кожною клітиною.
Але що далі?
Він вийшов з поліклініки і зупинився біля входу, закурюючи. Кинув п’ять років тому, коли у Ольги виявили хворобу, але зараз руки самі потягнулися до сигарети.
— Курите?
Він обернувся. Тая стояла в дверях, накинувши на плечі легку куртку. Мабуть, вийшла на перерву.
— Так, — видавив він. — Вибачте, тут не можна?
— Можна, — вона знизала плечима. — Просто всі зазвичай за ріг йдуть. Там лавка є.
Вона дістала з кишені власну пачку, витягла сигарету. Андрій машинально простягнув їй запальничку.
— Дякую. — Тая затягнулася, випустила дим. — Ви до кого приходили? Я вас бачила на другому поверсі.
— Я? — Він гарячково шукав слова. — Племінника хотів записати. До лікаря.
— А, зрозуміло. Реєстратура до шести працює. Встигнете.
Вони стояли поруч, курили, і Андрій розумів, що це божевілля: ось так, випадково, розмовляти з власною донькою, яка поняття не має, хто він такий. Але не міг змусити себе піти.
— Ви медсестра? — запитав він, хоча знав відповідь.
— Угу. Одинадцять років уже.
— Подобається?
Тая посміхнулася — невесело, з гіркотою.
— «Подобається» — не те слово. Діти, вони чесні. З ними простіше, ніж з дорослими. Дорослі брешуть, викручуються. Діти — ніколи.
У цих словах було щось особисте, якийсь застарілий біль. Андрій хотів запитати, але не наважився.
— Гаразд, — Тая кинула недопалок в урну. — Мені час. Удачі з племінником!
Вона розвернулася і пішла до дверей. Андрій дивився їй услід, і всередині все кричало: «Зупинись! Скажи їй! Скажи правду!».
— Зачекайте! — вирвалося у нього.
Тая обернулася.
— Так?
Він відкрив рот і не зміг вимовити ні слова. Що він скаже? «Я твій батько, якого ти ніколи не знала? Я кинув твою матір тридцять років тому?» Вона вирішить, що він божевільний.
— Нічого, — пробурмотів він. — Вибачте. Здалося.
Тая знизала плечима і зникла за дверима. Андрій стояв ще довго, дивлячись на зачинені двері. Потім повільно пішов до машини.
Увечері він знову поїхав до Зінаїди Матвіївни. Стара не здивувалася, побачивши його.
— Бачив її? — запитала вона замість привітання.
— Бачив. Навіть говорив.
— І що?
— Не зміг сказати. Не знайшов слів.
Зінаїда Матвіївна зітхнула.
— Я так і думала. Ти злякався тоді, тридцять років тому, і зараз злякався.
Слова були жорсткими, але справедливими. Андрій не став сперечатися.
— Розкажіть мені про неї, — попросив він. — Про Таю. Яка вона?
Стара довго мовчала, дивлячись у вікно. Потім заговорила тихо, повільно, ніби перебирала чотки спогадів:
— Вона народилася у квітні. Черемха тоді цвіла пишна, біла. Настуня так намучилася в пологах. Думали, не виживе. Але вижила. І Тая вижила. Маленька була, слабенька. Лікарі казали — не жилець. А вона викарабкалася. Уперта, вся в тебе.
Андрій слухав, вбираючи кожне слово.
— У школі відмінницею була. Хотіла на лікаря вчитися, та грошей не вистачило. Пішла в медучилище. Працює з вісімнадцяти років. Спочатку в лікарні, потім у поліклініку перевелася. Каже, там спокійніше.
— А особисте життя? — обережно запитав він. — Був хтось?
— Був. Років вісім тому. Хороший ніби хлопець. Весілля планували. А потім Настуня захворіла, і він… — Стара махнула рукою. — Втік. Сказав, не готовий до таких проблем. Тая тоді ледь з глузду не з’їхала. І мати помирає, і цей зрадив. З тих пір нікого близько не підпускає.
Андрій стиснув кулаки. Він відчував ірраціональну лють до людини, якої ніколи не бачив. Як він посмів? Як посмів кинути її в такий момент? «А сам-то ти чим кращий? — шепнув внутрішній голос. — Ти кинув її ще до народження».
— Є ще дещо, — голос Зінаїди Матвіївни став серйознішим. — Те, чого ти не знаєш.
— Що?
