Тая йшла до автобусної зупинки. Стара куртка, потерта сумка, стоптані черевики. Його донька, спадкоємиця мільйонів, їздить на автобусі і рахує копійки до зарплати. Андрій стиснув кермо. Як же це неправильно! Як несправедливо!
Він завів машину і повільно поїхав слідом. Не переслідував, просто хотів знати, де вона живе. Ігор дав адресу, але одна справа — рядок у звіті, інша — побачити на власні очі. Автобус віз Таю на інший кінець міста, в спальний район з однаковими панельними будинками. Андрій припаркувався віддалік і дивився, як вона заходить у під’їзд обшарпаної дев’ятиповерхівки. Третій поверх, вікна на галасливу дорогу. Світло запалилося майже відразу — значить, квартира крихітна: передпокій і кімната поруч.
Він просидів там до темряви. Дивився на самотнє вікно, що світилося, і думав про те, яким могло б бути її життя, якби він знав. Якби не втік тоді, тридцять років тому.
Телефон задзвонив. Павло.
— Андрію, ти де пропадаєш? На роботі без тебе все розвалюється. Контракт з німцями горить.
— Впораєшся, — кинув Андрій і відключився.
Вперше за двадцять років бізнес здавався йому неважливим. Цифри, угоди, мільйони — все це було мішурою. Справжнє життя було там, за освітленим вікном на третьому поверсі.
На п’ятий день стеження (він уже й сам розумів, що це стеження, і соромився цього) сталося непередбачене. Тая вийшла з під’їзду раніше, ніж зазвичай, не в робочому одязі. Джинси, светр, та ж потерта куртка. Вона кудись поспішала, часто озираючись. Андрій насторожився. Вона сіла в маршрутку. Він поїхав слідом.
Маршрутка петляла по місту. Нарешті зупинилася біля знайомої будівлі: будинок для літніх «Тиха гавань». Андрій похолов. Тая відвідує бабусю. І якщо він зараз туди з’явиться… Він залишився в машині, гарячково міркуючи. Зінаїда Матвіївна знає, хто він. Якщо Тая заговорить про дивацтва останніх днів, про раптово зниклих колекторів, наприклад, стара може здогадатися і розповісти.
Хвилини тягнулися болісно. Андрій дивився на вхід і чекав. Тая вийшла через годину. Навіть здалеку було видно, що вона плакала: терла очі, шморгала носом. Щось сталося. Вона дістала телефон, набрала номер. Андрій не чув розмови, але бачив, як тремтять її плечі. Потім вона прибрала телефон, постояла хвилину, дивлячись у небо, і повільно пішла до зупинки.
Андрій вискочив з машини.
— Таїсіє!
Вона обернулася. Впізнала його — він бачив це по очах. Той дивний чоловік з поліклініки, який шукав терапевта для неіснуючого племінника.
— Ви? — Вона нахмурилася. — Що ви тут робите?
— Я… — Він запнувся. Вся заготовлена брехня вилетіла з голови. — Я хотів… Ви плакали. Щось сталося?
— А вам яке діло? — В її голосі задзвенів метал. — Ви хто взагалі такий? Навіщо стежите за мною?
— Я не стежу.
— Не брешіть! — Вона майже кричала. — Я бачила вашу машину біля будинку. Три рази за тиждень. Думаєте, я сліпа?
Андрій мовчав. Крити було нічим.
— Якщо ви від цих… — Тая понизила голос. Але в ньому з’явилася холодна лють. — Передайте своїм господарям: борг закрито. Я не знаю, яке диво сталося, але вони отримали свої гроші. Так що дайте мені спокій.
— Я не від колекторів, — тихо сказав Андрій.
— Тоді хто ви?
Він дивився на неї, на свою доньку, на дорослу жінку із заплаканими очима і стиснутими кулаками, і розумів, що момент настав. Зараз або ніколи.
— Мені потрібно вам дещо розповісти, — сказав він. — Це стосується вашої матері. І вас. Можемо ми поговорити? Не тут.
Тая дивилася на нього довго, пильно. Недовіра боролася в її очах з чимось ще — цікавістю? Надією?
— Ви знали мою матір?
— Так, — видихнув він. — Давно, дуже давно.
Пауза тривала вічність.
— Там, за рогом, є кафе, — нарешті сказала Тая. — У вас десять хвилин. Якщо мені не сподобається те, що я почую, я викличу поліцію.
Кафе було маленьким і напівпорожнім. Вони сіли в кутку, подалі від інших відвідувачів. Тая замовила чай, Андрій — каву, до якої не доторкнувся.
— Кажіть, — сказала вона. — Звідки ви знали маму?
