Андрій збирався з духом. Слова, які він репетирував безсонними ночами, застрягли в горлі.
— Ми познайомилися влітку дев’яносто шостого, — почав він. — Я тоді тільки закінчив інститут. Працював у маленькій фірмі. Жив у найманій квартирі. Ваша мама була моєю сусідкою.
Тая слухала мовчки, не перебиваючи.
— Ми зблизилися. Ненадовго. Моя наречена тоді поїхала до батьків, а я… — Він запнувся. — Я не виправдовуюся. Я просто розповідаю, як було.
— Продовжуйте.
— Восени я одружився з тією нареченою. А ваша мама… — Він ковтнув. — Я не знав. Клянуся, я не знав, що вона вагітна. Вона не сказала мені. Я дізнався тільки два тижні тому.
Тая мовчала. Її обличчя було непроникним, як маска.
— Ви хочете сказати… — голос її здригнувся. — Ви хочете сказати, що ви…
— Тая…
Тиша обрушилася на них, як снігова лавина. Тая дивилася на нього так, ніби він заговорив незнайомою мовою. Кілька секунд — чи хвилин? — Андрій не зрозумів, вона мовчала. Потім повільно поставила чашку на стіл.
— Що ви сказали?
— Я твій батько… — повторив він, і власний голос здався йому чужим. — Біологічний батько. Я розумію, як це звучить, але…
— Ви божевільний… — Тая похитала головою. — Або шахрай. Я не знаю, що вам від мене потрібно, але… мені нічого не потрібно.
— Тоді навіщо? — Вона підвищила голос, і кілька відвідувачів обернулися. — Навіщо ви це… говорите? Навіщо стежите за мною? Що за хвора гра?
Андрій дістав з кишені телефон, відкрив фотографію — ту саму, з альбому Зінаїди Матвіївни. П’ятирічна дівчинка зі світлими кісками.
— Впізнаєш?
Тая глянула на екран і завмерла. Звичайно, вона впізнала. Це була її дитяча фотографія, одна з небагатьох, що збереглися.
— Звідки це у вас? — прошепотіла вона.
— Від твоєї бабусі. Зінаїди Матвіївни. Я був у неї. Двічі.
Обличчя Таї змінилося. Недовіра змінилася чимось іншим: страхом? Гнівом?
— Ви були у бабусі? Ви… — Вона осіклася. — Це вона вам розповіла? Про мене?
— Так. І про твою маму. Про Настю.
При звуці материнського імені Тая здригнулася, ніби від удару.
— Не смійте… — процідила вона крізь зуби. — Не смійте вимовляти її ім’я. Ви не маєте права.
— Я знаю, — тихо сказав Андрій. — Я знаю, що не маю права. Ні на що не маю права. Я покинув її тридцять років тому, навіть не дізнавшись, що вона вагітна. Я прожив усе життя, не підозрюючи про твоє існування. Я…
— Досить! — Тая вдарила долонею по столу. Чашка підстрибнула, чай хлюпнув на скатертину. — Досить! Я не хочу це слухати!
Вона схопила сумку і підскочила. Андрій піднявся слідом.
— Тая, зачекай!
— Не чіпайте мене! — Вона відсахнулася. — Тримайтеся від мене подалі. Я не знаю, навіщо вам це потрібно, але я не збираюся брати участь у ваших іграх. У мене немає батька. Ніколи не було і не буде.
Вона вибігла з кафе, грюкнувши дверима. Андрій залишився стояти, відчуваючи на собі цікаві погляди відвідувачів. Офіціантка підійшла, запитала, чи все гаразд. Він не відповів. Через скло він бачив, як Тая йде до зупинки — швидко, майже бігом, не озираючись. Її плечі тремтіли. Вона плакала.
Три дні Андрій не виходив з дому. Не відповідав на дзвінки Павла, не їв, майже не спав. Сидів у кабінеті, дивився на фотографію Таї і думав про те, який він ідіот. Зінаїда Матвіївна мала рацію. Він злякався. Знову злякався. Замість того щоб підготувати ґрунт, вибудувати стосунки, він випалив правду в обличчя і отримав закономірний результат.
На четвертий день зателефонував Ігор.
— Андрію Михайловичу, тут проблема.
— Яка?
— Та жінка, Морозова. Вона подала заяву в поліцію про переслідування.
Андрій заплющив очі. Цього слід було очікувати.
— І що тепер?
