Вечорами вони збиралися на терасі або у вітальні. Олександр розповідав історії зі свого минулого життя: як працював на будівництві під чужим ім’ям, як вчив іноземні мови. Лариса ділилася подробицями своїх перших бізнес-провалів і бізнес-успіхів. Анна слухала й іноді вставляла свої спогади про тітку Полю та зведеного брата.
Коли за вікном уже стемніло, Лариса подивилася на них обох і сказала:
— Знаєте, я все життя боялася, що ніколи не почую ваших голосів, а тепер ви тут, і я чую вас щодня. Це найбільше щастя.
Олександр кивнув і відповів:
— Я теж боявся. Думав, якщо повернуся — буде пізно, а виявилося — якраз вчасно.
Анна додала:
— А я боялася, що ви мене не приймете.
Лариса простягнула руку через стіл і взяла руку Анни.
— Ми всі чекали і дочекалися. Мрії збуваються, тепер ти це знаєш.
Вони посиділи ще трохи в тиші, просто насолоджуючись тим, що ніхто нікуди не поспішає і ніхто не зникне вранці.
