— Не важливо. Важливо, що я знаю правду.
Антон помовчав, потім дістав з кишені конверт.
— Слухай, я не хочу, щоб ти страждала. Ось. Тут 500 тисяч. Компенсація від підприємства. На похорон, на життя. Візьми і закрий цю тему. Підпиши папери, що у тебе немає претензій, і живи спокійно.
Ірина подивилася на конверт з огидою. Вона не витримала, відстебнула ланцюжок на дверях, вийшла з квартири і голосно, дивлячись йому в очі, сказала:
— Ти хочеш купити моє мовчання?
— Я хочу допомогти тобі. Іро, ти не впораєшся одна. У тебе немає грошей, немає зв’язків. А у мене є. Я подбаю про тебе. Але ти повинна припинити цю війну.
— Це не війна. Це правосуддя.
— Правосуддя? — Антон посміхнувся. — Іро, ти наївна. Без прямих доказів тебе ніхто не почує. Записка? Її можна оскаржити. Свідки? Їх можна переконати. Слідство? Воно може затягнутися на роки і закінчитися нічим. А ти витратиш час, нерви, гроші і залишишся ні з чим.
— У слідства є докази. Кров на місці, свідчення свідків, твоя брехня про місцезнаходження.
Антон насупився.
— Навіть якщо й так… хто повірить? Я — успішний бізнесмен з репутацією. А ти — вбита горем вдова, яка чіпляється за будь-яку версію, аби не визнати, що чоловік загинув у результаті власної необережності.
Ірина відчула, як усередині закипає лють.
— Забирайся. Негайно.
— Іро, подумай. Тобі потрібні гроші. Підпиши папери, візьми компенсацію, закрий справу. Це розумно.
— Я сказала — забирайся!
Антон засунув конверт назад у кишеню.
— Гаразд. Але ти пошкодуєш. Ти не знаєш, з ким зв’язалася. Я не дозволю якійсь істеричці зруйнувати моє життя через вигадані звинувачення.
— Вигаданих? — Ірина ступила вперед, забувши про страх. — Дмитро залишив записку. Він написав, що його вбили, і назвав твоє ім’я.
— Цю записку міг написати хто завгодно. Може, ти сама її написала, щоб звалити провину на мене?
— Почерк… експертиза підтвердить.
— Експертизу можна оскаржити. Адвокати знайдуть дірки в будь-якій справі. Іро, ти програєш. Повір мені. — Він різко ступив уперед і схопив її за зап’ястя. Пальці стиснулися боляче, майже до синців. — Ти мене чуєш? Припини це негайно, або пошкодуєш.
Ірина спробувала вирватися, але його хватка тільки посилилася. Страх і лють змішалися всередині неї в єдиний клубок.
— Відпусти мене! — закричала вона щосили. — Відпусти негайно!
— Заткнися! — прошипів Антон, трясучи її за руку. — Ти не розумієш, з ким…
— Пусти! Допоможіть!
Ірина кричала так голосно, що голос луною відбився від стін під’їзду. У сусідній квартирі відчинилися двері. Висунулася літня сусідка в халаті з переляканим обличчям.
— Що тут відбувається? Ірино, вам погрожують?
