Слідчий помовчав, потім відповів:
— Поки що немає прямих доказів. Записка — важливий доказ, але сама по собі вона не доводить вину Анкорського. Фінансові махінації — теж важливо, але це інша справа. Брехня Анкорського про його місцезнаходження, стерті записи камер, дивний час доставки в лікарню — все це непрямі докази. Вони створюють картину, але для обвинувального вироку потрібно більше.
— Що саме?
— Свідчення того, що Анкорський був на місці події. Доказ того, що він завдав травми вашому чоловікові. Або його власне зізнання. Або ще якісь матеріальні сліди: відбитки, біологічні матеріали, знаряддя злочину.
— А якщо цього не знайдеться?
— Тоді буде складніше. Але ми продовжуємо працювати. Я не опускаю руки, і ви не повинні.
Увечері того ж дня Ірина отримала повідомлення від Наталії Уварової: «Ірино Володимирівно, Антон Вікторович знову приходив до мене. Вимагав підписати акт про нещасний випадок. Кричав, що якщо я не зроблю це негайно, він мене звільнить. Я сказала, що чекаю вказівок від слідства. Він пішов, грюкнувши дверима. Боюся, що він може зробити щось погане. Будьте обережні».
Ірина одразу переслала це повідомлення Осінцеву. Через 10 хвилин він передзвонив.
— Це добре. Чим більше Анкорський нервує і тисне на свідків, тим гірше для нього. Я викличу Уварову на офіційний допит. Її свідчення про те, як Анкорський особисто диктував зміст акту і квапив з підписанням, будуть важливі.
— А мене він не чіпав поки що.
— Тому що розуміє: ви під захистом слідства. Якщо він спробує вам погрожувати безпосередньо, це буде ще однією статтею. Але все одно будьте уважні.
Наступного дня Ірина вирішила сама поїхати на підприємство. Їй потрібно було побачити місце, де загинув Дмитро. Можливо, там залишилися якісь сліди, якісь деталі, які допоможуть. Прохідна зустріла її байдужим поглядом охоронця. Ірина назвалася, сказала, що приїхала в особистій справі. Охоронець пропустив її без питань. Вдова загиблого співвласника мала право перебувати на території.
Старий корпус стояв у дальньому кутку території. Двоповерхова будівля з сірими стінами і забитими вікнами. Усередині йшов ремонт, але зараз, в обідній час, нікого не було. Ірина штовхнула двері. Вони піддалися зі скрипом. Усередині пахло пилом, вогкістю і старою фарбою. Сходи вели на другий поверх. Ірина піднялася, тримаючись за хиткі поручні.
На другому поверсі був довгий коридор з декількома кімнатами. В одній з них підлога була частково розібрана, виднілися балки. Ірина зупинилася. «Тут? Тут Дмитро отримав травми?» Вона уявила, як він стояв тут з документами в руках, намагався переконати Антона припинити крадіжки. А той? Вдарив? Штовхнув? Побив?
На підлозі вона помітила темну пляму. Присіла, придивляючись. Кров? Чи просто бруд? Ірина дістала телефон і сфотографувала.
Внизу грюкнули двері. Ірина здригнулася. Швидко спустилася сходами. Біля входу стояв чоловік у робочому комбінезоні.
— Ви хто? — запитав він невдоволено.
— Ірина Лаврентьєва. Я… я дружина Дмитра Лаврентьєва.
Обличчя чоловіка пом’якшало.
— А, зрозуміло. Співчуваю. Дмитро Андрійович був хорошою людиною.
— Ви працювали з ним?
— Так, я прораб на ремонті, Іван Купрін. Він часто заходив, перевіряв, як йдуть справи.
— Скажіть, ви були тут 28 жовтня ввечері?
Іван насупився.
— Ні. Ми закінчуємо роботу о п’ятій. Після цього тут нікого немає.
— А камери тут є?
— Повинні бути. Але я чув, що в той день вони не працювали.
— Дякую.
Ірина кивнула і вийшла. «Пішла додому?» Думка про те, що вона бачила місце злочину, не давала їй заснути всю ніч.
Наступного дня їй зателефонував Осінцев. На місці події працювала група експертів.
— Якщо експертиза покаже, що характер травм не відповідає випадковому падінню, а кров на місці доведе, що він був саме тут, то ми отримаємо підставу стверджувати: це був не нещасний випадок, а злочин.
Увечері Осінцев зателефонував їй знову.
— Отримав попередні результати. Пляма — кров. Група збігається з групою крові вашого чоловіка. Точне підтвердження буде через кілька днів після аналізу ДНК.
Ірина закрила очі. Значить, Дмитро стікав кров’ю тут, у тому покинутому корпусі, поки Антон вирішував, що робити далі.
— Ще одна новина, — продовжив слідчий. — Я отримав дані про дзвінки Анкорського в той вечір. О 18:30, через півгодини після того, як його бачили з вашим чоловіком, він дзвонив комусь. Розмова тривала три хвилини. Номер зареєстрований на якогось Валерія Тарасова, який працює на вашому підприємстві водієм.
— Навіщо йому дзвонити водієві?
