— Про що? — крізь сльози запитала Марта.
— Лікарі сказали, у мене немає шансів. Місяць-два, не більше. Це і так би сталося. Прошу, приглянь за моїм сином. Федя… не віддавай його до притулку. Він занадто добрий і м’який, там не витримає.
Сказавши це, Анна знепритомніла, і голова її безсило звісилася набік. Марта притиснула пальці до губ, намагаючись не закричати, але вона встигла зрозуміти найстрашніше. Анна померла. Її останнім проханням було, щоб Марта забрала собі її сина.
На щастя, поліції вдалося швидко затримати Руслана. І під час допиту з’ясувалося: він справді обманював, обкрадав жінок, і не тільки тут, а й в інших містах по всій країні. Для цього молодий чоловік спритно змінював зовнішність і часто використовував підроблені документи.
— У мене це від матері, — посміхався він на допиті. — Вона людей тільки так дурити вміла. Ну і мені це передалося.
Його батько, Максим Ігорович, насправді був його давнім подільником. Він уже багато років вдавав із себе родича Руслана в обмін на пристойний відсоток. Тепер же їм разом із підставним сином загрожував великий тюремний термін.
Марта і Єгор одружилися через рік після всіх цих подій. Вони стали жити великою і дружною сім’єю в новій квартирі, яку купили спільно. Як обіцяла Марта, вона усиновила Федю. Хлопчика забрали майже відразу після смерті матері разом з його цуценям. Єгор допоміг швидко оформити всі необхідні документи і разом з нареченою став повноправним опікуном.
Віолетта Гнатівна вже пересувалася самостійно. Звісно, доводилося використовувати тростину. Але проте їй вдалося повернутися до нормальної роботи. Вона пішла працювати в дитячу театральну студію і передавала молодому поколінню свої знання про акторську майстерність. Марта та її рідна мати продовжували спілкуватися. Тим більше скоро намічалася поява внучки. Тож усе велике сімейство очікувало на поповнення.
