— Федя, — відповів хлопчик і зніяковіло відвів очі. — Ось тільки мамі не кажіть, що я цуценя приносив, а то вона засмутиться.
Серце Марти здригнулося від співчуття.
— Не потрібно ніяких грошей. Ти краще скажи, ти зараз додому підеш?
Коли він кивнув, Марта запропонувала провести його до будинку, а заодно купити для них із мамою продуктів.
— Ви справжня фея! — вигукнув Федя, міцно притискаючи до себе спляче після знеболювальних цуценя.
Коли Марта побачила на порозі тяжкохвору матір хлопчика, Анну, на очах у неї ледь не навернулися сльози. Дивом вдалося їх стримати. Навіть не знаючи всієї ситуації цілком, Марта розуміла — справи в цієї сім’ї йдуть дуже погано.
— А я ось трохи продуктів вам принесла, — скромно сказала гостя і показала на заповнені доверху пакети. — Ми з вами не знайомі, але я вам зараз поясню, — поспішила додати дівчина, бачачи щире здивування.
Коли ситуація роз’яснилася, Анна, ніяковіючи, з вдячністю прийняла допомогу. Заповнивши холодильник, вони приступили до приготування вечері, поки Федя готував для пораненого малюка лежанку зі старої, продірявленої від часу ковдри. Влаштувавши таким чином гніздо, хлопчик помістив туди свого нового друга, після чого накрив вовняним светром, щоб Полі (так він назвав цуценя) було тепліше.
Оглядаючи кімнату, в якій стояв лише старий диван, маленький стіл та древній пузатий телевізор, Марта раптово зловила себе на думці про те, що їй важко прийняти той факт, що Анна з сином змушені жити в такій бідності. І тут її увагу привернула невелика фотографія в дешевій пластиковій рамці, що стояла на комоді біля вікна. Обличчя на знімку здалося їй невиразно знайомим. Взявши фотографію в руки, Марті вистачило частки секунди, щоб зрозуміти: це був Руслан. Її душа немов замерзла, поки вона продовжувала дивитися на фото. Руслан виглядав молодшим, а його волосся чомусь було набагато темнішим, ніж зараз.
— Хто це? — запитала вона Анну, яка в цей момент нечутно увійшла до кімнати.
Та подивилася на неї очима, повними відчаю і болю.
— Це Валентин, батько Феденьки.
Марта кілька разів моргнула, продовжуючи дивитися на господиню.
— Ні, це неможливо… Тобто як батько? — вирвалося в неї. — Ви були одружені?
Анна заперечно похитала головою.
— Не встигли. Боже, якою я була дурною. Дурною і наївною, повіривши, що такий, як Валя, може дійсно мене полюбити.
— Розкажіть, будь ласка. Для мене це дуже важливо, — попросила Марта.
Анна вся стиснулася від страху. З очей її потекли гіркі сльози, але вона все ж знайшла в собі сили.
— Ми познайомилися шість років тому. Я тоді працювала бібліотекаркою, а він щойно переїхав і вирішив до нас записатися. Сказав, що обожнює читати, і йому важко знайти серед своїх знайомих того, хто зміг би розділити його любов до цього хобі.
Марта слухала її й не могла повірити в почуте. Це було абсолютно не схоже на те, що розповідав про себе Руслан. Та й навіщо б йому представлятися Анні зовсім іншим ім’ям?
— Я в той час була дуже самотня. Нещодавно поховала маму і вважала, що моє життя теж скінчилося, адже я нікому не була потрібна, — продовжувала Анна. — А Валя, він… Він був такий інтелігентний, чуйний. І мені здавалося, що я нарешті зустріла людину, з якою можу стати щасливою. Думала, що разом проживемо довге щасливе життя.
Анна дивилася засмученим поглядом.
— Він сказав, що бізнесмен і зараз розробляє якийсь вкрай перспективний стартап. Я вірила, адже він здавався дуже захопленим своєю справою, та й зі своїми батьками мене познайомив. Його батько теж займався бізнесом, а мати хоч і була відсутня, але Валя запевняв, що вона просто у відрядженні.
У цьому місці Марті стало відверто не по собі.
— Стривайте, я правильно розумію, що цей Валентин зробив вам пропозицію?
