— Задавайте.
Після допиту він вийшов на вулицю, вдихнув холодне повітря. У грудях було важко, але не від страху — від втоми. Знову підозра, знову минуле. Марина чекала його біля будинку.
— Ну що?
— Все нормально, — збрехав він. — Просто формальності.
Тієї ночі він не спав. Дивився на сплячого Митю і думав, що, може, доля випробовує його ще раз, перш ніж остаточно відпустити. За кілька днів у двері постукала жінка. Вона принесла листа від людини, ім’я якої Сергій Миколайович хотів забути назавжди. Саме з цього почалася нова глава і нові випробування.
Наступного дня він зустрівся з жінкою в невеликому кафе біля парку. Вона була схвильована, говорила тихо, але переконливо. Говорячи про Діну, вона розповідала деталі, які ніхто не повинен був знати, про людей, яким не слід було довіряти, і про тих, хто був замішаний у її зникненні. Сергій слухав мовчки, серце билося часто, але він залишався спокійним, бо тепер поруч був Митя, і це давало силу.
Коли зустріч закінчилася, він повернувся додому і вперше за довгий час відчув полегшення. Він зрозумів, що правда поступово виходить на світло. Марина зустріла його біля дверей з теплою посмішкою.
— Ти, як завжди, сильний, — сказала вона тихо.
Він кивнув, розуміючи, що підтримка і довіра роблять його непереможним, незважаючи на всі випробування.
Минуло кілька тижнів. Сергій продовжував працювати санітаром, піклуватися про Митю, а Марина залишалася поруч. Митя вчився нових слів, освоював іграшки, пробував малювати олівцями, залишаючи маленькі каракулі на столі. Іноді він сміливо простягав руку до Марини, кличучи її «тітка», і це зворушувало Сергія до глибини душі.
Одного вечора, коли всі троє сиділи біля вікна, спостерігаючи за дощем, Сергій подумав про майбутнє. Він знав, що випробування не закінчилися, але тепер він не був один. Він знайшов сім’ю, нехай невелику і дивну, але справжню. І вперше за довгий час він відчув, що життя не просто триває, воно справді починається.
Зима прийшла рано. Снігові пластівці повільно падали на дах нового будинку, де Сергій Миколайович, Марина та діти зустрічали перший спільний зимовий вечір. Діночка вчилася ходити впевнено, тримаючись за край дивана, а Митя сяючими очима показував їй, як будувати снігові вежі з пластикових кубиків. Сергій Миколайович сидів поруч з чашкою гарячого чаю, спостерігав за ними і відчував, як серце наповнюється теплом. Він розумів, що кожен момент — це маленька перемога над минулим, над втратами і страхами.
Марина тихо підійшла, сіла поруч, обняла його за плечі…
