Анна подивилася на нього мутним поглядом і заперечливо похитала головою.
— Ні, зі мною далеко не все гаразд. Мені ніколи ще не було так страшно і так важко. Чудовисько знищує моє життя.
— Вас відпустили вже?
— Так, поставили купу питань, дали розписатися і сказали вирушати додому. Під’їзд ніби як ставлять на охорону на випадок, якщо Макс з’явиться. А я не можу туди йти, розумієте? Я нізащо тепер не зможу переступити поріг власної квартири, поки його не посадять за ґрати. Він тепер мені скрізь буде ввижатися.
Петрович зрозумів, що Анну зараз не можна залишати одну, і здивувався тому, що поліцейські не дали їй супроводу, відпустили жінку в такому стані додому, ще й в момент, коли людина, що загрожує її життю, не спіймана.
— Я побуду з вами, — рішуче заявив чоловік, сідаючи поруч.
— Дякую. Ви мені життя врятували, і ще й допомагаєте так. Не знаю, що б я без вас зробила. — Анна подивилася на Петровича з вдячністю. Від цього погляду він раптом відчув себе набагато сильнішим і навіть молодшим якось.
— Що там, у лікарні? — поцікавився лісник, щоб приховати збентеження.
— Макс туди дістався. Проблема в тому, що вони нічого мені не сказали. — Голос жінки задзвенів, вона знову була близька до істерики. — Кажуть, таємниця слідства і що я все дізнаюся, коли прийде час.
— Але ж ми і самі можемо туди поїхати, — запропонував Петрович, — раз вже ви додому не хочете.
— Правда? — На обличчі Анни, напевно, вперше за весь цей час промайнула слабка посмішка.
— Ну так. Зараз попрошу нам таксі викликати. Гроші у мене в кишені є, викласти не встиг.
Через півгодини таксі привезло Анну і Петровича до будівлі лікарні, де лежав Федір. Біля воріт стояло кілька поліцейських машин. Проблискові маячки вимкнені, людей у салоні немає. Все виглядало якось дуже тихо і спокійно. Петрович і Анна увійшли всередину. Просторий вестибюль засліпив їх яскравим світлом. Тут було майже порожньо. Тільки в кутку на стільці сиділи чоловік і жінка, мабуть, чекали своєї черги до чергового лікаря.
— Чим можу допомогти? — з посмішкою звернулася до них адміністратор, молода дівчина.
Петрович помітив, що вона схвильована, хоча і намагається зберігати видимий спокій. Щось тут, мабуть, все ж сталося. Чоловік вирішив не ходити кругами. Рішуче попрямував до цієї усміхненої дівчини в білому халаті і запитав прямо:
— Що тут у вас недавно за заварушка була?
— Що? — здивувалася адміністратор, а потім додала: — А звідки ви знаєте?
— Ось ця жінка — мати пацієнта, який, схоже, знаходиться в небезпеці. Вона має право знати, що відбувається. Я їй документи можу показати, якщо треба.
— Скажіть, з моїм Федором все гаразд? — підключилася Анна. Відчай і благання в очах жінки зробили свою справу.
Дівчина-адміністратор розповіла нічним відвідувачам все, що знала про цю ситуацію. Так, дійсно, в лікарню проник зловмисник. У палаті на третьому поверсі почалася бійка. Увімкнули сигнал тривоги. Інших пацієнтів відділення евакуювали. Схоже, що двоє — пацієнт і злочинець — забарикадувалися в палаті. Було зрозуміло, що там відбувається щось страшне. Потім приїхали поліцейські. Цілий натовп. Загін увірвався у відділення. Ну і… Одного з учасників провели в наручниках з опущеною в підлогу головою повз стійку адміністратора. А іншого… за чутками, другого учасника інциденту зараз оперують. І життя його висить на волосині.
— Феденька! — вигукнула жінка, схопившись за серце. — Коли я зможу його побачити?
— А це тільки після операції. Якщо лікар дозволить. Посидьте поки що тут. Як тільки він звільниться, я вас покличу. Лікарі зобов’язані повідомляти про стан пацієнтів родичам.
Очікування тривало близько години. За цей час Анна не промовила ні слова. Жінка перетворилася на бліду статую з повними болю очима. Петровичу важко було дивитися на неї. Але і кинути Анну зараз в такому стані він не міг. Вже не міг. Крім того, вже дуже цікаво йому було, чим же закінчиться ця незвичайна історія. Лісник сподівався, що з Федором все обійдеться.
— Лікар у кабінеті. Він готовий вас прийняти, — нарешті повідомила дівчина-адміністратор. Весь її вигляд виражав співчуття Анні.
— Ходімо зі мною, будь ласка, — попросила жінка з благанням, дивлячись на лісника.
Звичайно ж, він пішов. Що йому ще залишалося? За якісь кілька годин доля Анни стала йому небайдужою.
— Ну що, постраждав ваш син, звичайно, — повідомив лікар. — Завдали йому удару по голові. Серйозного. Проломили череп. Пощастило хлопцеві, ще б пара міліметрів — і все, кінець. Або овоч у кращому випадку. А так, жити буде і навіть повним життям. Можете видихнути.
— А він? Він прийшов до тями?
— Так, зараз знаходиться в палаті реанімації. Там біля дверей сидить поліцейський, чергує. Можу пустити вас на кілька хвилин. Тільки найближчих родичів.
— Нас двоє, — поспішно повідомила Анна, вчепившись у руку Петровича…
