І тут — черговий удар долі. Ніби мало їх було в житті. Федір і Катя потрапили в ДТП. Син сильно постраждав, його забрали в реанімацію. У Каті були менш серйозні пошкодження, але удар припав на живіт, і малюків… загалом, їх не врятували. Анна у всьому звинувачувала себе. Вважала, що це її так жорстоко карає доля. За те, що позбулася тоді Макса, не пройшла випробування.
Експертиза показала, що хтось навмисно вивів з ладу гальмівну систему в автомобілі Федора. Почалося слідство, перевірялися різні версії. Найбільш вірогідною виглядала та, в якій у злочині підозрювалися бізнес-конкуренти Федора. Незадовго до аварії він відкрив свій бізнес, і справи у нього йшли в гору, що не всіх влаштовувало.
Федора врятували. Зараз він вже лежав у звичайній палаті. І залишатися в лікарні йому потрібно було ще як мінімум місяць. Для відновлення необхідно кілька операцій. А ось Катю виписали досить швидко. Бідна дівчинка не змогла жити в їхній з Федором квартирі, де все нагадувало про втрату. Адже вони вже навіть дитячу для малюків приготували. Катя поїхала до батьків у село. Їй потрібно було змінити обстановку. Анна чудово розуміла невістку. У самої серце кров’ю обливалося щоразу, як погляд натикався на приготовані для онука і внучки дрібнички. Що вже говорити про Катю, яка втратила дітей на такому великому терміні! На щастя, життю Федора більше нічого не загрожувало. Хоча, звичайно, йому ще лікуватися і лікуватися.
Анну дуже тривожив той факт, що все це підлаштували. Якби це була випадкова аварія — інша справа. Але ж хтось навмисне зіпсував гальма в автомобілі. Слідство, звичайно, велося, але чомусь Анна не особливо вірила в те, що злочинців знайдуть. Сам же Федір і припустити не міг, хто це зробив. Не було у нього навіть здогадок.
Це сталося незатишного лютневого вечора. Анна поверталася додому з лікарні, від сина. Федір виглядав таким розгубленим, таким пригніченим. Він важко переживав втрату дітей. Та й стан Каті його дуже тривожив. У під’їзді чомусь було темно, ніби всі лампочки на поверхах раптом перегоріли. Дивно, такого раніше ніколи не траплялося. Ліфт теж не працював. Напевно, знову якийсь збій, світло відключили.
Анна піднялася на сьомий поверх. Трохи захекалася — що поробиш, не дівчинка вже. Відчинила двері ключем і раптом відчула, як її сильно штовхнули в спину. Жінка впала на підлогу свого темного передпокою, а хтось, майже невидимий у сутінках, що згущувалися, вже замикав двері зсередини. Анну обдало крижаною хвилею страху. Вона була близька до паніки. У її квартирі зловмисник, він зовсім поруч, а допомоги чекати нізвідки. Кров прилила до голови, обличчю стало жарко, а руки і ноги, навпаки, раптом перетворилися на крижинки. Анна намагалася розгледіти в темряві людину, що штовхнула її в квартиру, але у вечірніх сутінках виділявся лише її силует. Це чоловік. Високий, худий. Але навіщо він тут? Що йому взагалі потрібно?
Незнайомець клацнув вимикачем. Передпокій залило тепле світло. Значить, світло все-таки не відключили. І тоді Анна нарешті розгледіла непроханого гостя. І впізнала його. Впізнала, хоча з тих пір, як вона бачила його востаннє, минуло майже двадцять років. Поза всякими сумнівами, це був Максим. Подоролішалий, змужнілий хлопчисько, якого вона колись повернула в дитячий будинок. Той самий колючий погляд темних очей. Та сама злісна посмішка на губах. І ось тоді Анні стало ще страшніше. Вона розуміла, що навряд чи Макс забіг побачитися з жінкою, що була його прийомною мамою цілих чотири роки. Він прийшов мстити, як і обіцяв тоді, по дорозі в дитячий будинок.
— Здрастуй, матусю! — нарешті порушив тишу непроханий гість.
Голос його звучав цілком дружелюбно, навіть якось заспокійливо, майже ніжно. Анна піднялася з підлоги і сміливо поглянула в очі колишньому прийомному синові.
— Що це означає? Що ти собі дозволяєш? Я зараз поліцію викличу!
— А це навряд чи, — посміхнувся Макс.
Спритним рухом руки він стягнув з плеча Анни сумочку і витрусив її вміст прямо на підлогу. Мобільник з глухим стуком вдарився об кахель. Чоловік підхопив його, повертів у руках, а потім з усього розмаху жбурнув на підлогу, так що скляні осколки дрібним пилом бризнули на всі боки. Анна затиснула рот рукою. Різкі рухи, імпульсивні вчинки. Якщо до цієї сцени ще можна було сподіватися на благополучний результат зустрічі, то тепер у намірах Макса сумніватися вже точно не доводилося.
— Не хочеш дізнатися, як мені жилося весь цей час, поки ти, татусь і Федька насолоджувалися подорожами, спілкуванням, прогулянками, святами?
— Розумію, тобі довелося важко, але я намагалася. Я чесно намагалася достукатися до тебе. Тільки ти ж все робив мені на зло. Чим більше я тебе хвалила, чим більше приділяла тобі уваги, тим сильніше ти пакостив, переходив усі межі дозволеного. Зрештою, перебувати з тобою поруч стало просто небезпечно.
— І ви просто позбулися мене, здали, як зіпсований товар у магазин.
— Непросто. — На Анну раптом накотили спогади. Вона знову відчула гіркоту і відчай тих днів. — Ми намагалися тебе лікувати, згадай. Ти відмовлявся, злився на нас. Ставало все гірше і гірше. Повір, мені нелегко далося це рішення. І мені важко було всі ці роки усвідомлювати, що так вийшло.
— Тобі важко? — Знову на губах Макса заграла та сама злісна посмішка, а погляд став жорстким і якимось крижаним. — Та що ти знаєш про те, що таке важко? Хочеш, розповім про це докладніше?
— Максим…
— Що, Максим? Страшно почути правду? Так ось, у дитячому будинку мені було погано. Дуже погано. Мене принижували, ображали, прив’язували на ніч до ліжка. Били, змушували прибирати за іншими вихованцями. Я мив туалети, міняв смердючі памперси малечі. Мене все це злило. Дуже злило. Я став мстити їм. Мстити їм усім.
І Максим почав свою історію. Він ненавидів вихователів. Його бісило в них все: лицемірство, жорстокість, байдужість, навіть зовнішність. У думках хлопчисько витворяв з ними страшні речі. Але в реальному житті йому не вистачало сил. Зате маленький Макс міг робити дрібні підлості. Забирав гроші з сумочок персоналу, бруднив одяг дорослих пахучою маззю, рвав на шматочки звіти та інші документи. Звичайно, його ловили, жорстоко карали, залишали без вечері, замикали на всю ніч у підвалі. Били. І цим злили ще більше. Це була їхня помилка. Дорослі думали, що змусять Макса боятися, доб’ються його слухняності залякуванням, але… Злість лише надавала хлопчині сил. У його голові народжувалися нові плани, з втіленням яких у життя він не зволікав.
Максима намагалися лікувати, давали йому якісь таблетки, від яких плуталися думки і весь час хотілося спати. Хлопець відчував, що тупіє від цих препаратів, тому навчився утримувати їх під язиком, а потім випльовувати. Поведінка його ставала все гіршою, про те, щоб потрапити в нову сім’ю, не було й мови. По-перше, вік вже солідний — усиновителі віддають перевагу малюкам років до п’яти. По-друге, діагноз, який навісили на нього минулі прийомні батьки, — довічне тавро.
Загалом, через якийсь час Макса перевели в спеціалізований інтернат для дітей з ментальними порушеннями. Його, що вирішує в умі задачки для старшокласників! Хлопчик змушений був постійно перебувати серед розумово відсталих підлітків. Це було ще те випробування. Правда, хлопцеві вдалося залякати інших вихованців до такої міри, що всі вони намагалися триматися від нього подалі, навіть найагресивніші і найсильніші. Це було нескладно — Макс завжди вмів знаходити слабкі місця оточуючих.
Весь цей час хлопчисько уявляв, як зараз живе без нього брат. Напевно, купається в увазі і любові прийомних батьків. Ті купують йому гарний одяг, гаджети, велосипеди і самокати. Возять до моря, влаштовують для Федьки дні народження. Той як сир у маслі катається, а йому, Максиму, доводиться гнити живцем у такому жахливому місці. Несправедливо. Як же йому хотілося з’явитися додому і помститися Анні та Андрію. І Федьці, звичайно, теж. За їхню зраду, за їхнє сите, спокійне життя, за всі їхні радощі. Перед сном Макс любив помріяти про зустріч з прийомними батьками. У тому, що рано чи пізно це станеться, хлопчисько не сумнівався. Вони за все дадуть відповідь. Вони пошкодують, що так обійшлися з ним. Кожен раз у своїх думках Максим розправлявся зі щасливим сімейством по-різному. Швидше б настав цей мить, а поки… Поки хлопчисько був ще занадто маленьким і слабким, щоб хоч щось зробити. Доводилося миритися з тимчасовими незручностями, але потім, потім все обов’язково зміниться.
Макс готувався. Читав залишені персоналом газети і книги. Дивився телевізор. Йому потрібно було залишатися в курсі того, що відбувається в світі, щоб потім, знайшовши свободу, не розгубитися на вулиці, а діяти чітко і організовано. А ще хлопчина займався спортом. Віджимався, підтягувався на перекладині, піднімав гантелі. Звичайно, в інтернаті регулярно проводилися заняття ЛФК. Але цього не вистачало для того, щоб залишатися сильним. А Макс не міг собі дозволити бути слабким. У нього була мета, заради якої він стійко долав усі труднощі.
Втекти з інтернату не представлялося можливим. Заклад знаходився далеко за межею міста і був обнесений високим парканом з колючим дротом. Але після 18 років Макса перевели в дорослу установу. Режим там виявився менш суворим. Тут хлопець вирішив зарекомендувати себе з хорошого боку. Йому подобалося виводити людей, він буквально харчувався їхніми негативними емоціями. Але заради великої мети довелося взяти себе в руки і трохи «поголодувати». Макс вмів здаватися адекватним, коли хотів. Він став ідеальним пацієнтом і найкращим помічником персоналу. То шафу пересуне, щоб прибиральниця могла протерти під нею пил, то допоможе медсестрі донести важкий піднос з ліками на пост. Хлопець не переставав дивуватися тому, як це легко — дурити оточуючих і маніпулювати ними. Скоро він став загальним улюбленцем. Люди посміхалися йому, говорили компліменти, дивувалися його доброті і чуйності. Макс удавано ніяковів, а сам подумки ображав їх, плював їм прямо в обличчя. Ніхто навіть не здогадувався про те, що відбувається у нього в голові, а якби дізналися, то, напевно, втекли б у паніці якомога далі.
Так минуло десять років. Макс набирався сил, продумуючи деталі плану. Приємно було думати про те, що момент зустрічі зі зрадниками все ближче. Контроль за Максом ослаб. Ослаб настільки, що йому навіть довірили зустрічати біля воріт машину, що привозила з пральні чисту постільну білизну. В обов’язки Макса входило відмикати і замикати ворота…
